Читати книгу - "Заручені"

та винюхувань, вдалося дізнатися, ніби дещо з украденого або знищеного солдатами господарського начиння насправді було ціле й неушкоджене по будинках декотрих місцевих жителів. Вона почала чіплятися до свого господаря, щоб він не посоромився заявити про це й зажадав повернути своє добро. Вчинити більшу неприємність донові Абондіо було б, либонь, неможливо, адже його речі перебували в руках шахраїв, тобто людей, з якими йому найбільше хотілося жити в мирі й злагоді.

— Нічого не хочу знати про ці речі,— казав він.— Скільки разів мені повторювати вам: що з воза впало, те пропало. То як по-вашому — я повинен ще й мордуватися тим, що мій будинок розграбовано?

— Атож,— відповідала Перпетуя.— Ви дозволите й очі собі видряпати. Красти у інших — гріх, а у вас — гріх не красти.

— І хочеться ото вам молоти такі дурниці! — відказував дон Абондіо.— Замовкніть, прошу!

Перпетуя замовкала, але здавалася не відразу й використовувала усяку нагоду, аби завести розмову спочатку. Дійшло до того, що бідолаха вже й не жалкував уголос, якщо йому бракувало якоїсь речі саме в ту мить, коли вона була найпотрібніша, бо вже вкотре йому доводилося чути від Перпетуї: «Підіть самі й попросить її у того, в кого вона зараз, хіба б він став тримати її й досі, якби ви не такий роззява».

Інший і ще більший неспокій викликали в дона Абондіо чутки про те, що, як він і передбачав, кожного дня й далі проходять окремі солдати; тим-то йому повсякчас здавалося, що ось-ось один з них, а то ще й цілий гурт, з'явиться біля дверей його будинку, які він наказав полагодити насамперед і постійно тримав на засуві. Однак, хвалити бога, такого жодного разу не сталося. Проте не встигли ще минутися ці страхи, як прийшла нова біда.

Але ми покинемо нашого бідолаху. Мова тепер піде не про його особисті страхи, не про лиха кількох містечок, не про минуще нещастя. 

Розділ тридцять перший

Чума, що її вторгнення до міланських володінь водночас із бандами найманців так побоювався Санітарний трибунал, і справді з'явилась; так само відомо, що вола там не спинилася, а захопила й обезлюдила значну частину Італії. Тримаючись за основну ниточку нашої історії, ми переходимо до розповіді про головні епізоди цього громадського лиха,— зрозуміло, тільки в межах міланських володінь, і передусім у Мілані, оскільки мемуари цієї доби писано майже виключно про місто (добре це чи погано, але факт). І в цій розповіді, щиро кажучи, ми ставимо собі за мету не тільки змалювати те становище, в якому опиняться наші герої, але й водночас ознайомити читачів якнайкоротше й наскільки це виявиться нам під силу зі сторінкою вітчизняної історії, більше вікопомною, аніж добре вивченою.

Серед численних сучасних розповідей немає жодної, яка б сама по собі була достатня й могла дати про цю подію бодай якесь чітке й послідовне уявлення; також немає нікого, хто міг би допомогти створити його. У кожній з цих розповідей, а так само й написаній рукою Ріпамонті, який, проте, перевершує інших авторів кількістю й добором фактів, а ще більше — способом їхнього розгляду, замовчуються факти суттєві. У кожній подибуються фактичні помилки, які можна виявити й виправити, послуговуючись якимсь іншим описом або нечисленними уцілілими урядовими розпорядженнями, виданими й не виданими. Часто в одній розповіді наведено причини, що їх наслідки, ніби взяті з повітря, випадало знаходити в інших розповідях. Зате всюди панує дивна плутанина в часі й викладенні подій, таке собі безперестанне ходіння туди й сюди, ніби наосліп, без загального плану, без плану окремих місць,— між іншим, це одна з найзвичайніших і найочевидніших особливостей усіх книжок тієї доби, а надто книжок, писаних народною мовою, принаймні в Італії. Чи так само стоїть справа в решті Європи,— те знають люди вчені, а ми в цьому сумніваємось. Жоден письменник наступної доби не брався вивчати й порівнювати ці мемуари, щоб скласти з них безперервний ланцюг подій, послідовну історію чуми; тож звичайне уявлення про неї має бути, в усякому разі, дуже неточним і дещо плутаним — це неясне уявлення про великі лиха й великі помилки (а сказати правду, і тих і тих було більше, ніж можна собі уявити), уявлення, побудоване скорше на міркуваннях, аніж на фактах,— на деяких окремих фактах, нерідко відірваних від найхарактерніших обставин, без врахування особливостей доби, без розуміння причини і наслідків, тобто послідовності ходу подій.

Досліджуючи й порівнюючи з великою ретельністю всі друковані спогади й деякі не видані, а також окремі (беручи до уваги невелику кількість уцілілих) офіційні документи, ми прагнули скласти з усього цього хоч і не те, що нам би хотілося, та все ж дещо таке, чого досі не було зроблено. Ми не збираємося наводити всі публічні акти і навіть згадуватимемо не всі якоюсь мірою гідні пам'яті події. Ще менше ми претендуємо на те, щоб вважати читання оригінальних джерел непотрібним тому, хто хоче скласти собі повніше уявлення про цю подію: ми надто добре відчуваємо, яка жива, безпосередня і, так би мовити, невичерпна сила завжди міститься в таких творах, хоч би як їх задумано й побудовано. Ми тільки спробували з'ясувати й встановити найбільш загальні й важливі факти, розставити їх у послідовному порядку, скільки це дозволяє їхнє значення й характер, розглянути їхнє взаємовідношення й подати стислу, але правдиву й зв'язну розповідь про це лихо, поки хтось не зробить цього краще від нас.

Отож на всій території, де проходили війська, по будинках, а то й просто на дорозі, траплялися трупи. Невдовзі то в тому, то в тому селі почали захворювати й помирати окремі люди і цілі родини від дивної болючої хвороби з ознаками, що були невідомі більшості населення. Проте декотрим людям ці ознаки не здавалися новими — тим небагатьом, які ще пам'ятали чуму, що спустошила п'ятдесят три роки перед цим значну частину Італії, а надто міланські володіння, де її назвали і ще й досі називають чумою Сан-Карло. Отака сила милосердя! Серед отих різних, отих грізних спогадів про загальне лихо саме завдяки милосердю збереглася пам'ять про одного чоловіка, священика, бо цьому чоловікові воно навіяло почуття і вчинки ще вікопомніші, ніж самі нещастя; це милосердя штовхнуло й потягло його в самісіньку гущу страждань, зробивши ватажком, підпорою, прикладом, добровільною жертвою; із загального лиха воно створило для цього чоловіка ніби арену для подвигу й назвало його іменем саме оце лихо, як ото називають велике завоювання чи велике