Читати книгу - "Метелик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Лише в мене очі ще можуть дивитися, а в моїх товаришів вони загноїлися й повіки постійно злипаються. Тож очі, попри біль, будь-що слід промивати, аби можна було їх розплющити і все ясно бачити. Гаряче сонце так пряжить, що це вже несила витерпіти. Депланк, немовби схибнувшись, каже, що він ладен кинутися в воду.
І ось уже дві години мені здається, ніби я бачу на обрії землю. Звісно, я одразу ж мовчки, бо ще не певен цього, повертаю човна в той бік. З’являються й кружляють над нами птахи. Отже, я не помилився. Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.
Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:
— Метелику, ти бачиш землю?
— Бачу.
— Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?
— Годин через п’ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз’їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.
— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.
Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.
І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.
Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?
— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.
— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.
Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.
— Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, — каже Гітту.
— Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?
— А як буде у Венесуелі?
— Важко сказати, як там нас приймуть, — озивається Депланк.
— За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.
— Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.
— У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.
— Це правда?
— Правда.
— Тоді це для нас небезпечно.
Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.
— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.
Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.
Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.
— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.
Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.
— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.
Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.
Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.