Читати книгу - "Консуело"

подорож тривала спокійно, не супроводжуючись небезпечними спалахами, які цілком можливі, коли юнак і дівчина, обоє приємні, розумні, перейняті взаємною симпатією, вирушають у двотижневі мандри в умовах цілковитої волі. Хоча Йосиф і не любив дочки Келлера, він дав змогу Консуело сприймати чесне ставлення до даного ним слова за вірність люблячого серця; часом у грудях його вирувала буря, але він так умів із нею справлятися, що цнотлива його супутниця, відпочиваючи під охороною юнака, який, ніби вірний пес, оберігав її глибокий сон на вересі в хащі лісу, крокуючи з ним поруч по пустельних дорогах, удалині від людського погляду, ночуючи часто в одній із ним клуні або печері, жодного разу не запідозрила ні його внутрішньої боротьби, ні величі його перемоги над собою. Коли в старості Гайдн прочитав перші книги «Сповіді» Жан-Жака Руссо, він посміхнувся крізь сльози, згадавши свою подорож із Консуело Богемським Лісом, де супутниками їх були трепетна любов і побожна цнотливість.

Але одного разу чеснота юного музиканта все-таки зазнала тяжких випробувань. Коли погода була гарною, дорога легкою й місяць яскраво світив, вони йшли вночі, тому що це був найкращий і найбільш надійний спосіб подорожі, що рятував від ризику набрести на невдалий нічліг; а вдень вони робили привал у якому-небудь тихому, затишному містечку, де й проводили час, висипляючись, обідаючи, балакаючи й займаючись музикою. Тільки-но з настанням вечора починало тягти холодком, вони, повечерявши й зібравши речі, вирушали в дорогу і йшли до світанку. У такий спосіб вони уникали стомлюючої ходьби в жару, допитливих поглядів, бруду постоялих дворів і витрати грошей. Але коли дощ, що зачастив у підвищеній частині Богемського Лісу, де бере свій початок Влтава, змушував їх шукати притулку, вони ховалися де тільки могли — то в хатині селянина, то в сараї якої-небудь садиби. Вони намагалися не зупинятись у харчевнях, де, звичайно, могли б легше знайти притулок, бажаючи уникнути неприємних зустрічей, грубих натяків і скандалів.

І от якось увечері, ховаючись від грози, вони зайшли до хатини пастуха кіз, який, побачивши гостей, лише гостинно позіхнув і, вказавши на кошару, мовив:

— Гайда на сінник.

Консуело, як зазвичай, забилася в найтемніший закуток, а Йосиф збирався було влаштуватися віддалік в іншому кутку, але наткнувся на ноги сплячого чоловіка, що грубо огризнувся. Слідом за прокльонами, які спросоння промурмотав сплячий, почулася ще й лайка. Йосиф, злякавшись такої компанії, знайшов Консуело і схопив її за руку, боячись, як би хто-небудь не ліг між ними. Спочатку вони хотіли було негайно ж піти, але дощ лив як із відра по дощатому даху сараю, та до того ж усі знову заснули.

— Зачекаємо, поки пройде дощ, — прошепотів Йосиф. — Ви можете спати спокійно: я не заплющу очей і буду поруч. Нікому на думку не спаде, що тут жінка. Але як тільки погода стане більш або менш стерпною, я вас розбуджу, і ми втечемо звідси.

Консуело далеко не заспокоїлась, але піти тепер було, мабуть, іще небезпечніше. Пастух і його гості могли звернути увагу на те, що молоді люди бояться залишатися з ними. Це могло здатись їм підозрілим, і, коли б виникли в них злі наміри, вони могли вирушити слідами двох подорожан, аби напасти на них. Зваживши все це, Консуело притихла, але під впливом цілком зрозумілого страху просунула руку під руку Йосифа, невсипуща дбайливість якого вселяла їй довіру.

Обоє не спали і, коли дощ перестав, зібралися було йти, як раптом почули, що незнайомці заворушились, устали й почали тихенько перемовлятись якоюсь незрозумілою говіркою. Піднявши й завдавши на плечі важкий вантаж, люди вийшли, обмінявшись із пастухом декількома словами по-німецькому, з яких Йосиф зрозумів, що вони займаються контрабандою й хазяїн утаємничений у це. Була північ, сходив місяць, і Консуело при світлі його променів, що косо падали в напіввідчинені двері, вловила блиск зброї в той момент, коли контрабандисти ховали її під свої плащі. Майже негайно сарай спорожнів: пастух залишив її вдвох із Гайдном — він пішов разом із контрабандистами, щоб провести їх гірськими стежками та вказати перехід через кордон, відомий, за його словами, лише йому.

— Тільки здумай обдурити нас! При першій же підозрі я розкраю тобі череп, — сказав йому один із цих людей із дуже енергійним, суворим обличчям.

То були останні слова, почуті Консуело. Під мірними кроками контрабандистів гравій хряскав іще кілька хвилин, але потім шум сусіднього струмка, що здувся від зливи, заглушив їхні кроки, і вони завмерли вдалині.

— Ми даремно боялись їх, — мовив Йосиф, не випускаючи руки Консуело й усе ще притискаючи її до своїх грудей, — ці люди більш, аніж ми, уникають людських очей.

— Тому-то ми з вами й наражалися на небезпеку, — відповіла Консуело. — Ви добре зробили, що не відповіли на їхні лайки, наткнувшись на них у темряві: вони прийняли вас за свого. Інакше вони, мабуть, запідозрили б у нас шпигунів, і нам би це так не минулось. Але тепер, слава богу, боятися нема чого, нарешті ми самі.

— Спіть, — сказав Йосиф, відчувши з прикрістю, що Консуело відпустила його руку. — Я не засну, і на світанку ми підемо звідси.

Консуело втомилася більше від страху, ніж від ходьби; вона так звикла спати під захистом свого друга, що зараз же заснула. Але Йосиф, який також звик після хвилювань засинати біля неї, цього разу не зміг ні на хвилину здрімнути. Рука Консуело, що цілих дві години поспіль тремтіла в його руці, хвилювання, викликане страхом і ревнощами, знову розбудили всю силу його любові, останні слова, які, засинаючи, пробурмотіла Консуело: «Нарешті ми самі», — все це сколихнуло в ньому палку пристрасть. Замість того щоб із поваги до Консуело піти, як зазвичай, у глиб сараю, він, бачачи, що вона завмерла й не ворухнеться, залишився біля неї; серце його так голосно калатало, що, якби не заснула Консуело, вона почула б його удари. Усе хвилювало його: сумовитий шум струмка, стогін вітру в ялинах, місячні промені, що пробивалися крізь щілини даху та падали на бліде, обрамлене чорними кучерями лице Консуело, і, нарешті, те моторошне і грізне, що повідомляється природою серцю людському, коли життя навкруги первісне й дике. Йосиф почав було заспокоюватися й засинати, як раптом відчув мовби дотик чиїхось рук до своїх грудей. Він підхопився із сіна й наткнувся на малесеньке козеня, що тулилося до нього, щоб погрітися. Йосиф приголубив його й, сам не знаючи чому, заходився цілувати, зрошуючи слізьми. Нарешті розвидніло. Побачивши при світлі благородне чоло й серйозні, спокійні риси Консуело, юнак