Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Іван Макарович заснував фірму «Вікінг» і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ.

Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу «Вогонь з Холодного Яру».

Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований Іван Макарович на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруці.

В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: «Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій… Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що «повіє огонь новий з Холодного Яру», бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизанів із Холодного Яру».[995]

Невигадані історії
1. Козацька радість

Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг «Правобережник» прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була — набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. «Панцерник» цей козаки називали «солом’яним», адже ніякої броні він не мав. Та й команда була вдягнута по-цивільному. Тільки дві гармати на платформах справляли враження.

У начальника станції командир «бронепотяга» довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції — кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді постановили негайно ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник і порятує ситуацію.

«Правобережникові» випало прикривати відхід санітарних ешелонів. Невеселий повернувся командир «солом’яного бронепотяга». Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили до паротяга воду та шпали, рубали дрова. Балачок не було, чулися тільки тихі команди. Козаки прислухалися до гарматних вибухів і мовчки дивились один на одного…

Командир «Правобережника» смерті не боявся. Насамперед тому, що не міг уявити себе мертвим. «Так, убити мене можуть, — думав він, — але… але це неможливо. Когось іншого — то інша справа, але тілько не мене». Чому?! Звідки така певність? На це питання відповіді він не знаходив.

Станція непомітно спорожніла — ешелони вже відійшли. Залишився лише «Правобережник». Але на самоті лишались недовго: «солом’яний лицар» невдовзі теж залишив станцію. Та більше трьох верст він не здолав, бо наткнувся в полі на ешелони з пораненими — далі лінія була ушкоджена. Попереду них уже кипіла робота: старшини гадали за ніч відремонтувати колію. Але до ранку встигли налагодити лише половину зруйнованої ділянки. А з першим променем сонця прилетів і перший більшовицький снаряд.

— Почалося, — хтось мовив стиха.

Козаки як по команді поздіймали шапки й почали хреститися.

Ось знову вибух. За ним третій, четвертий…

Більшовики сипали переважно шрапнеллю. Постріл, свист, вибух. Постріл, свист і знову вибух. Уже й ліворуч загуркотіли гармати. «Правобережник» не відповідав, бо не бачив ворога.

Козаки зіскочили з відкритих платформ на землю. Дехто ліг, замотавши голову шинелею — щоб не так чути було вибухи. Хтось сидів, втупившись в одну точку. А хтось почав співати…

Командир потяга лежав у траві — подалі від інших. Тривожний настрій козацтва передався і йому. Стало легше лише тоді, коли побачили лави ворога, — тепер була можливість належно відповісти йому. Кулеметники лягли біля кулеметів, гарматна обслуга прилипла до гармат. Інші стискали рушниці.

Люди забули про небезпеку, перестали звертати увагу на розриви снарядів. З’явилася можливість дати ворогові прочухана — і всі із захопленням розглядали москалів, які сунули прямо на їхні приціли.

І бій розпочався… Скільки він продовжувався, ніхто й не пригадає…

Спочатку козаки «Правобережника» навіть не помітили, що ешелони з пораненими почали рух — колія нарешті була полагоджена.

Слідом не поспішаючи рушив і «Правобережник». Минуло не так багато часу, а ворожі стрільна вже не досягали його.

Так щасливо закінчився бій, який міг для багатьох стати останнім у житті.[996]

2. Смертельна пригода життєлюба Павла Гарячого

Оборонець нашої Батьківщини сотник Армії УНР Павло Гарячий (Горячий) не один раз заглядав в обличчя смерті. І не раз щасливо розминався з нею. Про один із найдраматичніших моментів його життя я і хочу розповісти. Але спершу — трохи біографічних даних.

Народився Павло 3 січня 1893 року в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії в родині Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни Гарячих (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 року закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917-го канівського козака було вислано на фронт захищати Росію —