Читати книгу - "Король стрільців"

а дві великі сльози висіли їй на віях… Та це так собі, віднесхочу, не знати й звідки вони взялися, ці сльози… Вона, Канючиха, ніколи голосно не плакала і не жалілась на свою долю, але хтозна, що тепер діялось їй у душі, може, душа її ридала тихим, сирітським плачем і серце кривавилось, як рана, або ж ти збагнеш люб’яче жіноче серце, серце колишньої помивачки?

Отака вона була, тиха та смирна, ні-ні, вона не сердилась на нього за те, що він там доказував з дівчатами, нехай собі потанцює, це ж його празник, наробиться, нагарується цілий тиждень — стільки його відради. А він, самий собою, не був батяр чи розтратник, і п’яниця не був, але ж неділя — неділею, неділя належала до нього. А вона… Ну, що ж, посидить собі і так, почекає на Леська, а там ось і сонечко клониться за Білогорський ліс, вечоріє, у Василіянок уже дзвонять на Вечірню, і в костьолі на Потоцького дзвонять, і в церкві на Зибликевича вулиці, і в святої Магдалини — роздзвонилося, розігралося над дахами Львова прозоре повітря, розспівалася мелодійно безмежна синява вечора — га, треба поволеньки збиратися додому, затопити в печі, пригріти шницлі і картоплю, бо він, чоловік, знову іде сьогодні на нічну зміну…

І так пропливало життя, так миналися й забувалися дні, і будні чергувалися з неділею, неділя була завжди одна, а буднів — так багато, і всі подібні один до одного, як вагони товарного поїзду… Вони котились і котились наперед, навантажені людським горем і радощами, обманним щастям і тихим смутком, у світи… у світи… у світи далекі-незнані, сіро й одноманітно відстукували свій час по вузеньких рейках життя і все ближче та ближче приближались до отої останньої станції на світі, звідки вже каса квитків не продає, а за продані — грошей не повертає…

З краю дитинства
«А за дверми, на цвинтарі в притворі Весна і дзвін, дитячі голоси І в вогкому повітрі вогкі зорі». М. Зеров, «Чистий Четвер»

Так!.. Це ж ударив дзвін із нашої дерев’яної дзвіниці в селі В., що коло Львова. Це ж мій власний сміх, сміх щасливого дитинства, збився щебетливою ластівкою над цвинтарем і розтопився дзвінким сріблом у різноголоссі такої ж, як і я, малої босоти. Це на моє рідне небо виплили весняні зорі, важкі, вологі й запашні, як пухнасті базі на вербині. Це вона, моя давня весна, пройшла задуманими садами, дівочим серпанком змела пиль з розквітлих яблунь і смирною монашкою пристанула в притворі церкви, спустила рясні рісниці, зачерпнула свяченої води і вдарила на порозі три поклони…

Весна-красуня галицьких піль прийшла до церкви на Страсти.

Незабутні дні дитинства, дні Страсного Тижня! У Вербну неділю святили лозу, а вже з понеділка відіймали солом’яні загати, ліпили призьби глиною, провітрювали на тинах хустки та кожухи. Кололи кабанів, пекли паски й терли хрін. Дні були гомінкі, мов розцокотаті сороки, теплі, тихі вечори, а ночі зоряні та глибокі. Окасті зорі висіли так низько над головами, що можна було збивати їх тичкою, ніби хрущів з верби! І вони падали часом із збитими хрущами в чисті, як дзеркало, калюжі. Земля була масна і м’яка, і наші босі ноги грузли в ній, неначе в маслі.

Ми йшли на Страсти з цілим арсеналом довбеньок і дерев’яних калатал, які звалися «бузьками». Стрибали через рівчаки, попихали один одного в калюжі, торохкотали «бузьками», герцюючи, як жеребці. Наші герці припинялись і сміх завмирав, як тільки босі потріскані пальці діткнулися змиршавілих старих плит на цвинтарі. Під ними тліли-розтлівались кості наших прадідів. З-під полупаних каменів виростала густа, як щітка, і рясна трава. Тихі вечірні роси сідали на траву й падали мокрими поцілунками нам на волосся. Втиснувши під пахву шапчину, а «бузька» за пазуху, ми, один по одному, як гуси, переступали поріг церкви з незбагненим острахом на дні дитячої душі. А з середини йшла нам назустріч тепла і блага ясність, ніби ласка Господня!

…Свічки і теплий чад. З високих хор лунає спів туги і безнадії…

Не було у нас «високих хор», як у славній Баришівці, де святкував Великдень Микола Костевич і куди зліталось його «п’ятірне гроно». Церковця наша була низенька та маленька, збудована ще за панщини, в бойківському стилі. Під час відправи співали всі «на самойлівку», тільки складніші пришви — прокімени, ірмоси, ірмолої — виводив старечим, дряхлим голосом дєдьо Звірко, останній могіканин з «твердої» староруської партії, бувший в’язень Талергофу. Ніби сьогодні його бачу, крізь пил відгомонілих літ, як стоїть у крилосі, високий та білий, лівою рукою притримує недогарок свічки, а шорсткою рапавою правицею перегортає жовті листки «Тріоді Постної».

З цісарсько-королівської катівні вийшов дєдьо глухий, мов пень, — від побоїв кольбою по голові, і зразу важко йому приходилось сповняти дяківську службу: не дочуваючи слів священика (він доїжджав з сусіднього села), дєдьо рідко коли «впадав» у тон і, звичайно, перетягав або не дотягав кожний глас. Та небавком вернувся з тюрми у Вронках довголітній наш парох, о. Йосиф Зацерковний, якого посадили на 5 років уже поляки за українську політику. В тюрмі о. Йосифа дуже мучили головні болі, і він прийшов додому так само з пошкодженим слухом. З того часу парох і дяк працювали в повній гармонії, співаючи кожний про себе.

…Дивний, містичний чар спливав на нас під час читання євангельських історій, з яких ми, діти, так мало що розуміли, а так глибоко їх переживали. Та з вийнятковою магічною силою приковувала нашу увагу переміна риз у захристії. Перед читанням кожного з дванадцяти страсних Євангелій