Читати книгу - "Святослав"

Але що це? Коли він раптом одірвав важку голову від підлоги, то побачив перед собою ченця в темній рясі, із закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.

– Що це? Хто ти? – прошепотів імператор, але мимоволі торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки… І тоді чернець зник так само несподівано, як і з’явився.

У руці імператора був папірець. Він розгорнув його, підніс ближче до очей і при мерехтливому світлі лампад прочитав:

«Імператоре! Доля відкрила мені, нікчемному черв’якові, що ти, коли мине вересень, третього місяця підеш із цього життя…»

Імператор ступив уперед, відкрив завісу паракиптика, яка відділяла його від мутаторія[164]. Там один за одним, всі в темних рясах, ішли ченці. Але який із них дав записку?

І була єдина втіха в імператора Никифора і єдина людина, якій він поки що вірив у Великому палаці, – його жона, імператриця Феофано.

Їй тоді минало тридцять років, і якщо раніше, в дні молодості, вона нагадувала лозу, на якій тільки наливаються вкриті ніжним пилком таємничо-привабливі грона, то тепер це була лоза дозріла.

Вона мала досконалі, ніби виточені з мармуру, форми, ніжні руки її з довгими гнучкими пальцями схожі були на лебедині крила, тугі перса – на соковаті плоди, ноги її – о, тим ногам заздрили всі жінки Константинополя!

Чудове було в неї й обличчя – з великими, темними, схожими на дві маслини під чорними бровами очима, тонка шкіра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивні троянди, рум’янці, уста її – невеликі, але чітко окреслені – не мали ні єдиної зморщечки. Ні, імператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жінок Візантії й усього світу!

Поряд з нею імператор Никифор – сивуватий, не в міру повний, брезклий, малоговіркий і малорухливий – виглядав старим, невправним, незугарним. Але він не здавався, він нестямно любив і хотів, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в світі…

Він багато через неї зазнав. Це ж тоді, коли ще живий був імператор Костянтин і престолонаступник Роман, він, як близька до царської родини людина, запрошений був і став хрещеним батьком дітей Феофано – синів Василя і Костянтина. Цього для нього тоді було досить. Хрещений батько порфірородних – так почався зв’язок між Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.

Пізніше, правда, це кумівство стало лихом для Никифора Фоки. Коли, після отруєння Костянтина, а пізніше й Романа, учорашній полководець сам став імператором Візантії й наступного дня звернувся до патріарха Полієвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патріарх відповів, що Феофано, як мати хрещених ним дітей, його кума, не може стати дружиною Никифора, і новоявленому імператору не лишалось нічого, як вдатись до шахрайства: він заявив і довів патріарху, що хрещеним батьком дітей був не він… а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.

Тоді для нього почався нібито щасливий час. Він був з Феофано, дарував їй незчисленні скарби, віддавав городи й цілі землі в Європі й Азії. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азію на агарян, що повстали проти імперії, він взяв з собою Феофано…

Вона на кожному кроці також виказувала, що любить імператора; це вона веліла робити, щоб його розважити, малі виходи до Софії й великі – до міста, це вона дбала, щоб у Великому палаці щодня відбувались урочисті прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса.

І цього вечора, коли імператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софії до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню – одягнена в легку туніку, збуджена, чудова.

Імператор Никифор стояв навколішки у кутку перед образом і, часто б’ючи поклони, пристрасно молився.

– Імператоре! Мій василевсе! – звернулась вона до нього. – Ти проводиш дні й ночі в своєму кітоні, ти уникаєш радості й розваг, ти забув і про мене, свою Феофано. Чому це так?

– Я не забуваю, – підводячись, відповів він, – і ніколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене ні на хвилину; я не сплю ночами… Це почалось тоді, коли ми були з тобою на Іподромі і коли вони кидали на мене камінням…

– Імператоре, – перебила вона його. – Хіба вперше імператорам ромеїв бачити, як на них кидають камінням? Тих, що кидали каміння, вже немає в живих, а хто з них і лишився живий, той сидить і сидітиме на Проті… Забудь про це, імператоре.

– Ти кажеш, – вів далі Никифор, – що вони всі загинули або ж сидять на Проті. Так хто ж тоді