Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ще один яскравий спогад про табір циган засів у Петровій пам’яті. Був підвечір, вони тоді із циганчуком Васильком каталися на конях за вкрадені у матері кабачки, як від мосту показався додосів-отаманів син Костя в червоній шовковій сорочці, приперезаній уцяцькованим ременем, у чорних штанях і хромових блискучих чоботях, із чорним, як смола, кучерявим чубом. Ішов шляхетно, гордо і ніби втомлено, поки не почувся зойк та вереск у одному з наметів і з нього не вискочила молода вродлива циганка. Миттю всі ігри у таборі й на луці припинились і раптово настала тиша.
До циганки підступив тоді батько, про щось грізно її питаючи, перед Костею, що підійшов ближче і тихо йому заперечував, він тряс кулаком. Врешті обидва опинилися у великому табірному колі. Циганчин батько, викрикнувши щось загрозливе, скидаючи на ходу сорочку, виніс із шатра батога на гнучкому пужалні, всього у вузлах і гудзях. Костеві у цей час хтось подав такого ж, він також скинув сорочку, продовжуючи сперечатись із батьком-додосом, цьвохнув отим батожищем і став на середину кола, страшний, як ніч.
Петро із Васильком спостерігали тоді те страхіття може з годину, поки батько циганочки, весь закривавлений, не упав, як сніп, у мертвій тиші, а Костя, обмивши попасмужені груди й спину із шаплика, не вдягнув сорочку і не пішов із табору геть, роблено насвистуючи щось веселе. Василько тоді шепнув Янчукові, що Костя зрадив Аспазу і покохався із дочкою чигиринського баришника кіньми, Прокоповою Мотрею, яка вміла чарувати навіть циган. Тепер його сміх брав, а тоді він дременув додому переляканий, так і не відкатавшись за свої кабачки. Цигани небаром десь виїхали, лишивши в таборі лише кілька паколів та випалені вогнищами круглі латки попелищ.
В отих подорожніх спогадах Янчук і не зчувся, як опинився коло райвику на лавочці у холодку молодого парку, що підріс і погустішав за час його відсутності. Тут панувала якась заворожена тиша і тут пригадалося Петрові повернення Тодося, побиття ним батька у відповідь на напад, і лайки, яких ніхто від нього не чекав.
“Ви – кат родини, ви – раб нелюдської праці, ви – добровільний каторжник у власних хаті і дворі, ви – звір хижий і лютий, ви – святоша й нелюд одночасно, інших назв ви не заслуговуєте! Будьте прокляті навіки! Хай горить у вас під ногами земля, хай тіло ваше мучиться в корчах!” – і тепер морозом по шкірі пройшло оте братове прокляття. Він вірив, що найстарший брат із Домашкою живі, і дуже хотів того, сподіваючись, що дасть собі раду, відшукавши їх, а ще коли батько дійсно реабілітований...
Правда, згадалося материне пророче: “Схаменися, спинися, то не на добро, сину! Свят-свят, на лихо ж!” Тепер Петро думав, що його власна доля, хоч яка мученича, може й найкраща із усієї родини – він бо живий! “Певне, із отого прокляття все й почалося, Тодосеві прокльони подіяли!” – був він майже переконаний…
Невдалік потопали в бур’янах руїни Богданового Замчища, залишки стін фортеці, коло яких він бував стільки разів, а із-за косогору виднілося крило колись їхнього млина. Бог із ним, хай буде комунівським, хлопцеві його не шкода, а от землі, що її відібрали у них і в дядини Оксани, дуже шкода, адже в комуні шириться безгосподарність, втіленням якої стали для нього колишні їхні коні, покинуті посеред вулиці, як він їх бачив востаннє, або забута Байдина каланча із позабиваними дверима й вікном, що колись славила Великдень і всі свята, а щодень била міщанам години. “Немає матусі! – зітхнув Янчук. – Чи хто вижив із наших? Де їх шукати?..”
Знайомою і аж рідною духмяністю п‘янко пахне чебрець, проривається вітерець із Тясмину, над ним серпаниться і мревиться випарами далеч, а поряд на місці церкви – височенька недавня будівля райвику зі сходинками і чималими вікнами, куди йому радила звернутися Ліза Аврамівна. “Чи тут ще Варвара Степанівна і чи прийме вона мене тепер?” – закралися до свідомості невіра й сумнів.
І знову поринув у спогади... Перед очима постала повінь якоїсь весни. Жаско тоді було дітям і весело, вода тоді вигнала циган із Луки аж на гору, за ніч ледь не досягла моста, а у них у березі накрила калину й лози, підступила до печища і зірвала човна, у криниці ж піднялася так, що й журавля не треба було. Журавля у тепер шкільному дворі йому добре видно звідси, але якого самотнього, ніби осиротілого, схожого на здійняту догори руку у воланні помочі й порятунку! На ньому він колись “поїхав” у криницю в цебрі і вибрався назад – зі смерти до життя. Чи ж для життя? Моторошно хлопцеві від усвідомлення свого становища. “Піду спробую, щоб знати, про що гадати далі, бодай відатиму, на що мені сподіватись, а про що забути”, - рішуче направдяється врешті до сходів райвиківської споруди.
У довгому коридорі двоповерхового будинку вешталася якась жінка, дряпливо підмітаючи якісь папірці, недопалки, лушпайки з насіння під чиєсь “алокання” за високими дверима. Підсмикнувши штани, хлопець, боячись, що ота прибиральниця не допустить його, стукнув у двері і одразу ж відкрив їх.
- Ти до мене? – незадоволено, навіть не дивлячись на Янчука, запитав чоловік, не відповівши на його “добридень”.
- До вас, прохати прийшов, - переступив Петро з ноги на ногу. – Написано “замісник”, то ви ж ним і будете?
- Прохати? Ти – мене? – посміхнувся поблажливо. – Проси, чого лупаєш баньками?! – продовжував переглядати якісь папери.
- Жив я тут… Батько й мати померли разом із братами й сестрами… Тепер у нашій хаті школа. Я також хочу ходити до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший», після закриття браузера.