Читати книгу - "Полтава"

— Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками.

— Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак!

— Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес!

— А шведи?

— Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці.

— Не повезло! — обурився Люксембург. — На 500 шведів Шереметєв пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! [119] Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили?

— Бо завчасу утік.

— Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки.

— Ого! — дивувався Рачок. — Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують.

— Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай!

— По ревдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Люшенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах.

— А Шереметєв?

— Його квартири в Голтві.

— Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль, що не маємо карти! Чи далеко вона від нас?

— День піхотного маршу.

— Ого! Так ми значиться у кліщах!

— Щось ніби так, але не жахайся, — заспокоював Рачок свого товариша. — Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде.

— А коли вони сплинуть?

— Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися.

— Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли.

Рачок повеселішав.

— На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ.

— Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них.

— Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто.

— Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішнім, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок!

— Keine Ursache, Herr Luksemburg!

Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися.

Кінчився місяць март.

На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця.

Ще тиждень-два, ще декілька днів тепли і ясних, а за-зеленіється кругом, закипить степ звіриною і розспівається стосотними голосами пташок.

— Пахне весною! — говорив до себе Мручко, втягаючи повними грудьми той свіжий, легкий воздух, який тільки над Дніпром буває.

— Ще його й не видно, а вже дає про себе знати, — промовив уголос, бо не міг затаїти того дивного зворушення, яким хвилювався за кождим разом, коли по довгій розлуці мав побачити найбільшу з українських рік.

— Дніпро! — промовив і зітхнув, хоч як не любив зітхати, — Дніпро! — і тисяч споминів виринуло нараз. Пригадав собі, як вперве побачив його широкі, ясні хвилі, як, перебуваючи на Запорожжі, зживався з ним, на чайці грізні пороги перепливав і з походів на татарські улуси до Січі-матері вертався.

— Дніпро! Дніпро! — і ціла молодість, бурхлива і шумна, як води тієї ріки, промайнула ще раз перед його очима. Безконечним хороводом пересувалися постаті старих знайомих, товаришів молодецьких пригод, як степові привиди-омани, з'являлися і щезали походи, бої, побіди й погроми, котрими так багате було його життя. Деякі з них бачив так виразно і ясно, що хотілося кричати: «Стривайте, хай налюбуюся вами! Я ще той самий, що був колись! Бачите, як рвучко несе мене кінь! Не знаю, що втома, що нехіть до життя й до боротьби. Бачите, знову їду на Січ!»

Їхав туди з генеральним суддею Чуйкевичем, з київським полковником Мокієвським і з бунчуковим товаришем Федором Мировичем, сином переяславського полковника. Всьо люди поважні і важні, але Мручкові не товариство. Він вояка і тільки вояка, душею і тілом відданий свому рейментареві, поза Україною і лицарською славою нічого більше в світі не бачить, а вони?…

— Е-еж! — і Мручко острогою штовхнув коня, щоб у скорому бігу скорше позбутися свого пересердя.

Перед ним за годину-дві появиться Дніпро, широкий і могучий, нестриманий в бігу, вольний, а за ним представники родів, виколисаних шумом того Дніпра, а таких не подібних до нього!

Суддя Чуйкевич, цей, коли б не син та не невістка, давно під рукою світлійшого князя Меншикова, Долгорукова, Головіна або якого там Рєпніна чи Брюса ходив би та, виваливши лизня, на сором та безталання грядучих поколінь, запопадав би царської ласки. Мокієвський — хто його годен розкусити, а Мирович — так той ще молодий! Ні одному з них Мручко не вірить. Може, згодилися їхати на Січ, щоб покористуватися доброю нагодою і перескочити до царя? Це неважко. Шведи й козаки в кліщах. Перед ними, на лівім березі Ворскли, в околицях Ахтирки, Меншиков, а за