Читати книгу - "Жінка у білому"

Хоч би до яких наслідків це могло привести, я був сповнений рішучості йти до мети, не зупиняючись і не звертаючи з дороги ні через сера Персіваля, ні через кого іншого. Тяжка відповідальність, що давила на мене в Лондоні, — відповідальність за найменший мій крок, який міг би призвести до викриття Лориного прихистку, — не існувала для мене тут, у Гемпшірі. Я міг ходити де завгодно й коли завгодно по Велмінгаму, а коли б і припустився якої необачності, то безпосередні наслідки позначилися б тільки на мені, більш ні на кому.

Коли я йшов із станції, вже западав зимовий вечір. Навряд чи я багато чого вишукав би поночі в незнайомому для мене місці. Тож я пішов до найближчого готелю, взяв номер і замовив обід. Потім написав Меріан, що живий-здоровий і маю добрі надії на успіх. — Вирушаючи з дому, я умовився з нею, що вона мені писатиме у Велмінгам до запитання (першого її листа я сподівався отримати наступного ранку). Я просив Меріан написати мені вдруге на ту саму адресу. Якби мені довелося виїхати з міста, я міг залишити на пошті прохання переслати листа мені на іншу адресу.

Був уже пізній вечір, і ресторан готелю зовсім спустів. Тепер я міг поміркувати над тим, чого досягнув сьогодні, так само спокійно, як коли б сидів у себе вдома. Перш ніж лягти спати, я уважно продумав, од початку до кінця, свою незвичайну розмову з місіс Катерік і перевірив на дозвіллі ті висновки, які нашвидку зробив наприкінці дня.

Ризниця парафіяльної церкви в Старому Велмінгамі стала вихідною точкою, від якої подумки я помалу вернувся назад, осмислюючи кожне слово місіс Катерік, кожен її жест.

Коли місіс Клементс у розмові зі мною вперше згадала про ту ризницю, я подумав, що це найменш підходяще і найнесподіваніше місце з усіх, які сер Персіваль міг вибрати для любовних побачень із дружиною церковного причетника. Під цим враженням, а не з якої іншої причини, я докинув і про «ризницю парафіяльної церкви», коли говорив з місіс Катерік. Побачення в ризниці було просто однією з невеличких подробиць, воно згадалося мені під час розмови. Я був готовий до того, що вона збентежиться чи розсердиться, але зовсім не сподівався, що на згадку про ризницю її охопить такий жах. Таємницю сера Персіваля я вже давно встиг пов'язати з прихованням якогось серйозного злочину, відомого місіс Катерік, але далі мої припущення не заходили. А нині цей напад жаху спонукав мене пов'язати гаданий злочин сера Персіваля, прямо чи непрямо, з ризницею парафіяльної церкви й переконав мене, що ця жінка була більш ніж просто свідкою — вона, безсумнівно, була співучасницею баронетового лиходійства.

В чому ж полягав той злочин? Звісно, в ньому було щось таке, що викликало не тільки страх, а й зневагу місіс Катерік, а то б вона не повторила моїх слів про суспільне становище сера Персіваля та ще й з таким промовистим виразом презирства. Отже, злочин був і небезпечний, і ганебний. Місіс Катерік брала в ньому участь, і пов'язаний він був із ризницею старої парафіяльної церкви.

Далі я обміркував ще одну обставину і мовби ступив крок від тієї вихідної точки.

Місіс Катерік почувала неприховану зневагу не лише до сера Персіваля, а й до його матері. Адже вона з таким гірким сарказмом відгукнулась про славну родину, нащадком якої він був, надто по материній лінії. Що б це означало? Могло бути тільки два пояснення: або мати його зовсім не знатного походження, або ж на її репутації була якась прихована від усіх пляма, про яку знали тільки сер Персіваль і місіс Катерік. Я міг перевірити перше припущення, переглянувши метричну книгу, де зареєстровано шлюб його батьків, і таким чином з'ясувати дівоче прізвище й походження його матері. Так я підготувався б до подальших пошуків.

З другого боку, якби правильним було друге припущення, — що за пляма могла ганьбити репутацію матері сера Персіваля? Відновлюючи в пам'яті розповідь Меріан про батьків сера Персіваля та про підозріло всамітнений, відлюдькуватий спосіб життя, який, не знати чому, вони вели, я поставив собі запитання: може, мати сера Персіваля взагалі не виходила заміж за його батька? Цей сумнів можна було легко усунути знов же шляхом перегляду метричної книги. Але де ту книгу знайти? Тут я знов дійшов того самого висновку, що його зробив ще раніше: метричну книгу слід було шукати в місці, пов'язаному з тим загадковим злочином, — у ризниці парафіяльної Церкви Старого Велмінгама.

Отакі були наслідки мого побачення з місіс Катерік — отакі були різні міркування, що всі незмінно вели до одного місця, до одного висновку й підказували мені, як діяти наступного дня.

Ранок видався похмурий, низько нависали кошлаті хмари, але дощу не було. Я залишив свою валізу на зберігання в готелі й, розпитавши людей, в якому напрямку лежить Старий Велмінгам, пішки рушив до старої церкви.

Дорога помалу все підіймалася вгору. Мені довелося подолати добрих дві милі.

На самісінькій вершині стояла церква — старовинна, здряхліла від часу й негоди будівля з важкими підпорами з боків та неоковирною чотирикутною вежею посередині. Ризниця, чи не така сама древня, була прибудована до церкви, але мала свій окремий вихід. Довкола церкви видніли залишки старого селища, де колись жила місіс Клементс із своїм чоловіком. Селищани давно вже переїхали звідсіля до нового містечка. Деякі будинки були розібрані, від них позоставались тільки стіни. Інші будинки, покинуті напризволяще, розвалювались від часу, а в деяких ще тулилися знедолені бідняки. Невеселе це було видовище, і все ж, у всій своїй поруйнованості, воно не так гнітило, як нове містечко, що з нього я тільки-но вийшов. Довкола розлягались обвіяні вітерцем поруділі поля, на яких приємно спочивалося оку; дерева, дарма що вже безлисті, звеселяли монотонність краєвиду і допомагали думці сподіватися на літо й холодок під їхніми вітами.

Обійшовши церкву, я подався повз покинуті будиночки шукати когось, хто б направив мене до причетника, і раптом побачив двох чоловіків, що вискочили з-за стіни. Вищого з них — міцного, м'язистого чоловіка в одежі лісника — я бачив уперше. Другий був одним із тих, хто вистежував мене в Лондоні того дня, коли я ходив до містера Кірла. Тоді ж таки я постарався запам'ятати його обличчя і тепер був певен, що не помиляюсь, — то був