Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

привиду, що оце сидів перед ним. — Дух не сміє коритися плоті і її чарам та страхам! Навіть удаючись до огиди! Я вам так скажу: навіть якщо приборкання плотських прикрощів, що його, схоже, зажадала від вас школа подружнього життя, виявилося нестерпним, утікати від нього ви однаково не маєте права. Бо в людині живе прагнення визволитись, і ми не повинні бути рабами огиди своєї плоті так само, як не повинні бути рабами її хтивости! Адже вам вочевидь хотілося почути саме це, а то ви до мене не прийшли б! — завершив він піднесено й уїдливо воднораз.

Лінднер стояв перед Аґатою, випроставшись на повен зріст, волосся у вусах і бороді навколо його губів ворушилося. Ніколи ще не казав він таких слів жодній жінці, крім своєї покійної дружини, але тоді почуття в нього були інші. Бо тепер до них додалася хтивість, так ніби він, замахуючись батогом, карав земну кулю, і водночас у них відчувався страх, неначе його, мовби зірваного з голови капелюха, вихором понесла вгору ця покаянна проповідь.

 — Щойно ви знов говорили якось дивно! — холодно зауважила АГата, маючи намір кількома сухими словами збити з нього пиху; але потім вона уявила собі, з якої висоти йому доведеться падати, й визнала за краще покірно змиритись; вона змовкла, а тоді голосом, який від каяття раптово немовби зробився глухішим, повела далі:

 — Я прийшла просто через те, що хотіла, аби ви мене наставляли.

У безпорадному запалі Лінднер і далі розмахував отим словесним батогом; він невиразно усвідомлював, що Агата зумисне збиває його з пантелику, але повернути назад йому було вже несила, і він вирішив покластися на майбутнє.

 — Ціле життя бути прив’язаним до людини, не відчуваючи до неї фізичного потягу, — це, звісно, тяжкий хрест! — вигукнув він. — Та хіба саме тоді, коли наш партнер виявився негідним, ми не накликали на себе цю кару тим, що не звертали достатньої уваги на знаки душевного життя?! Багато жінок усе ж таки дають засліпити себе зовнішніми обставинами, і хто знає, чи не карають людину взагалі задля того, щоб привести її до тями!

І раптом голос у нього зірвався. Агата слухала його, на згоду киваючи головою; але уявити собі Гагауера сліпучим звабником було їй не до снаги, і її веселі очі це виказали. Лінднер, украй збитий з пантелику, заверещав фальцетом:

 — Бо хто шкодує дубця, той ненавидить дитину, а хто її любить, той і карає!

Спротив його жертви остаточно обернув тепер цього житейського філософа, що досі не полишав своєї надійної спостережної вежі, на співця покарань і бентежних обставин, які їх супроводжують. Лінднер сп’янів від невідомого йому почуття, породженого тісним зв’язком його моральних осудів, що ними він допікав свою гостю, зі збудженням усієї його мужности, відчуттям, яке символічно (тепер він розумів це й сам) можна було назвати хтивістю.

Але «зухвала завойовниця», хоч вона вже мала б нарешті відкинути порожній гонор своєї земної вроди й упасти в розпач, по-діловому відреагувала й на його погрози дубцем, тихенько спитавши:

 — Хто мене карає? Кого ви маєте на увазі? Чи не маєте ви на увазі Бога?

Але ж говорити про це не можна було! Відвага раптом покинула Лінднера. Голова в нього впріла. Ім’я Всевишнього згадувати в такому зв’язку негоже. Його погляд, таким собі двозубом спрямований уперед, поволі відвернувся від Аґати. Вона це відчула. «Отже, він теж не важиться!» — промайнуло в неї. З нестямною насолодою термосила б вона цього чоловіка доти, доки з його вуст не злетіло б те, чого він не хотів їй виказати. Але на цей раз було досить; розмова дійшла своєї крайньої межі. Аґата зрозуміла, що це була тільки палахка й прозора від палахкотіння відмовка, щоб не сказати чогось вирішального. А втім, тепер і Лінднер знав: усе, що він казав, та й усе, що його бентежило, ба навіть саме перебільшення породжував лише страх перед перебільшеннями, найзухвалішим з яких було, здавалося йому, підступитись до того, що має лишатися схованим за високими словами, — підступитися з нескромними струментами почуттів і відчуттів, на що його вочевидь штовхала ця «перебільшена» молода жінка. Тепер подумки він назвав це «образою скромности віри». Бо за ці хвилини кров у Лінднера відринула від голови й потекла своїм звичним шляхом; він прийшов до тями як людина, що вздріла себе голою далеко від порогу рідної домівки, і згадав, що не має права відпускати Аґату, не втішивши її й не напутивши. Він глибоко зітхнув, відступив від неї й, погладивши бороду, докірливо промовив:

 — У вас неспокійна й несьогосвітня вдача!

 — А у вас своєрідне уявлення про чемність! — холодно відказала Аґата, бо розмовляти далі вона вже не мала бажання.

Тим часом Лінднер, щоб відновити свій авторитет в очах гості, вирішив додати ще дещо:

 — Вам би не завадило повчитись у школі реальности невблаганно тримати свою суб’єктивність у шорах, бо того, хто робити цього не вміє, його уява й фантазії дуже швидко скинуть на землю!…

Лінднер затнувся, бо ця дивна жінка й далі спонукала його голос вихоплюватися з грудей усупереч його волі.

 — Лихо тому, хто пориває зі звичаєм; він пориває з реальністю! — тихо додав він.

Аґата стенула плечима.

 — Сподіваюся побачити вас другого разу в нас! — запропонувала вона.

 — На це я змушений, однак, відповісти: «Ні, ніколи!» — несподівано й тепер уже цілком по земному відкинув пропозицію Лінднер. — У нас із вашим братом такі супротивні погляди на життя, що контактів нам краще уникати, — додав він на своє виправдання.

 — Тоді мені доведеться, мабуть, старанно відвідувати школу реальности, — спокійно відказала Аґата.

 — Ні! — ще раз кинув Лінднер, водночас якось дивно, ледь не з погрозою загородивши собою їй шлях, бо вона вже зібралася йти. — У жодному разі! Ви не повинні ставити мене у двозначне становище перед колегою Гаґауером, навідуючи мене без його відома!

 — Ви завжди такі пристрасні, як сьогодні? — насмішкувато спитала Аґата, спонукавши його так звільнити їй шлях.

На цю хвилину вона почувалася виснаженою, але загалом сповненою сил. Страх перед нею, що його таки виказав Лінднер, підштовхував її до дій, чужих її справжньому стану; та коли від братових вимог у неї враз опускалися руки, то цей чоловік повернув їй свободу порядкувати у себе в душі на власний розсуд, і її втішало те, що вона його