Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

то він збільшував кількість арештів, щоб будувати більше таборів, чи будував більше таборів для того, щоб було де тримати більше арештантів[1723]. Протягом 1940-х років Сталін наполягав на наданні МВД ще ширших економічних повноважень: 1952 року, за рік до смерті Сталіна, МВД контролювало 9% капіталовкладень в країні, більше, ніж будь-яке інше міністерство. За п’ятирічним планом на 1951–1954 роки передбачалося зростання цього показника більш як удвічі[1724].

І знову Сталін розпочав реалізацію ряду гігантських будівельних проектів, схожих на ті, які він підтримував у 1930-х роках. На особисту вимогу Сталіна МВД побудувало новий азбестовий завод, це виробництво вимагало високого технічного рівня — саме того, що погано вдавалося ГУЛАГу. Також Сталін особисто відстоював будівництво ще однієї залізничної лінії у полярній тундрі, від Салехарда до Ігарки — це будівництво отримало назву «Дорога смерті»[1725]. Кінець 1940-х років був також ерою каналів — Волго-Донського, Волго-Балтійського і Головного Туркменського — та Сталінградської і Куйбишевської гідроелектростанцій, остання з них є найбільшою в світі. У 1950-х роках МВД також розпочало будівництво тунелю і залізничної лінії до острова Сахалін; на цьому проекті мали працювати десятки тисяч в’язнів[1726].

Цього разу не було Горького, щоб оспівати нові сталінські будови. Навпаки, ці нові проекти багато хто вважав гігантоманією та марнуванням сил і коштів. За життя Сталіна ніхто відкрито не висував щодо них заперечень, однак кілька з них, зокрема і «Дорогу смерті» та сахалінський тунель, було припинено вже через кілька днів після його смерті. Кричуща безглуздість цих величезних затрат робочої сили добре усвідомлювалася, про що свідчать архіви самого ГУЛАГу. Одна з перевірок 1951 року встановила, що ціла 90-кілометрова гілка залізниці на Далекій Півночі, в яку було вкладено великі гроші і яка забрала багато людських життів, жодного разу не використовувалася протягом трьох років. Ще одна вкрай дорога у будівництві залізниця завдовжки 400 кілометрів не використовувалася півтора року[1727].

1953 року ще одна перевірка, проведена за вказівкою Центрального комітету КПРС, виявила, що кошти, що витрачаються на утримання таборів, набагато перевищують будь-яку користь, отримувану від праці ув’язнених. 1952 року держава субсидіювала ГУЛАГ на суму у 2,3 мільярда рублів, що становило понад 16% видатків державного бюджету[1728]. Один російський історик зауважив, що доповідні МВД Сталіну щодо розширення системи таборів часто починалися словами «Згідно з Вашими побажаннями…», наче підкреслюючи легке заперечення авторів[1729].

Московське начальство ГУЛАГу також добре знало про поширення невдоволення і неспокою у таборах. 1951 року масові відмови виходити на роботу як з боку кримінальних, так і політичних в’язнів, сягнули кризового рівня: того року МВД підрахувало, що воно втратило більш як мільйон робочих днів через страйки і протести. 1952 року ця цифра подвоїлася. За власними статистичними даними ГУЛАГу, 32% в’язнів 1952 року не виконували норм[1730]. Список великих страйків і акцій протесту за 1950–1952 роки, складений самим керівництвом, вражає своєю довжиною. Серед інших, тут і збройне повстання на Колимі взимку 1949–1950 років; збройна втеча з Краслагу в березні 1951 року; масові голодування в Ухтіжемлагу та Екібастузі 1951 року; страйк в Озерлагу 1952 року[1731].

Становище було таким поганим, що у січні 1952 року начальник Норильського табірного комплексу надіслав тодішньому керівникові ГУЛАГу генералові Івану Долгіх листа зі списком заходів, яких він вжив для відвернення повстання. Він вважав за доцільне ліквідувати великі робочі зони, де не можна було забезпечити належного нагляду над в’язнями, подвоїти кількість охоронців (що, як він визнавав, було нелегко) та ізолювати різні угруповання в’язнів одне від одного. Це теж тяжко, писав він, «при тому, що великі кількості в’язнів належать до тих чи тих ворогуючих угруповань, нам пощастить, якщо ми зможемо просто ізолювати їхніх лідерів». Також він пропонував відділити вільнонайманих робітників від в’язнів на місцях роботи — і наприкінці додавав, що корисним було б негайно звільнити 15 тисяч в’язнів, оскільки вони принесли б більше користі як вільнонаймані працівники. Не треба казати, що ці міркування непрямо ставили під сумнів саму логіку примусової праці[1732].

З цим погоджувався і дехто з представників найвищої радянської ієрархії. «Зараз нам потрібна першокласна техніка», — визнавав тодішній керівник МВД Круглов: очевидно, що техніка третього сорту, якою тоді був устаткований ГУЛАГ, уже не вважалася достатньою. Пленум Центрального комітету партії 25 серпня 1949 року був повністю присвячений обговоренню листа від освіченого в’язня на прізвище Жданов. «Найбільшим недоліком системи таборів, — пише Жданов, — є те, що вона грунтується на примусовій праці. В інших умовах праці наполовину менше людей могли б зробити удвічі більше від того, що роблять в’язні зараз»[1733].

У відповідь на цей лист Круглов пообіцяв підвищити продуктивність праці в’язнів, головним чином через повернення оплати праці для в’язнів, що добре працюють, і відновлення політики скорочення термінів для в’язнів, що добре працюють. Здається, ніхто не відзначив того, що обидві ці форми «заохочення» було ліквідовано в кінці 1930-х років — остання особисто Сталіним — саме на тій підставі, що вони ведуть до зниження економічної ефективності таборів.

Результати були незначні, бо мало що насправді змінювалося. Дуже мало грошей врешті-решт доходило до кишень в’язнів: слідство, проведене після смерті Сталіна, виявило, що ГУЛАГ та інші установи незаконно конфіскували 126 мільйонів рублів з особистих рахунків в’язнів[1734]. Та навіть ті незначні суми, які таки опинялися в руках в’язнів, ймовірно, більше шкодили, ніж допомагали. У багатьох таборах кримінальні авторитети запровадили систему «збору податків» в обмін на «захист», примушуючи в’язнів, які стояли нижче у табірній ієрархії, платити за привілей — щоб їх не били чи не вбили взагалі. Також стала можливою «купівля» за гроші легшої роботи[1735]. У політичних таборах в’язні пускали свої нові «зарплати» на хабарі охоронцям. За грошами до таборів прийшла горілка, а потім наркотики[1736].

Обіцянка скорочення термінів ув’язнення, швидше за все, трохи більше сприяла зростанню трудового ентузіазму. Поза сумнівом, МВД гаряче підтримувало таку політику, а 1952 року навіть запропонувало звільнити великі групи в’язнів у найбільших північних табірних промислових комплексах — з вугільних копалень Воркути й Інти та з Ухтинського нафтопереробного заводу — і найняти їх на роботу як вільних працівників. Здається, що навіть виробничники з МВД мали за краще працювати з вільними, а не із в’язнями[1737].

Стурбованість табірною економікою досягла такого рівня, що восени 1950 року Берія наказав Круглову провести загальну перевірку ГУЛАГу, щоб з’ясувати правду. У звіті Круглова йшлося,