Читати книгу - "Гробниця"

Може, він її загубив? А яке ще могло бути пояснення?

Служник якусь мить постояв, згадуючи, де могла випасти карта, а потім, хитаючись, позадкував від тіла свого пана й кинувся бігти геть від нефа, повз невидющі очі святих притьмом з каплиці, подалі від гримаси диявола на карті.

А внизу в долині дзвін ударив на дванадцяту ночі.

ЧАСТИНА XII

НА РУЇНАХ

Жовтень 2007 року

РОЗДІЛ 98

Домен де ля Кад, 31 жовтня 2007 року, середа

«Докторе О’Доннел!» — знову крикнув Хол.

Було десять хвилин на першу. Уже понад п’ятнадцять хвилин він чекав біля будинку Шейли О’Доннел. Кілька разів стукав. Нікого з сусідів не було вдома, тому він трохи погуляв, а потім повернувся та знову почав гупати у двері. І знову марно.

Хол не сумнівався, що приїхав, куди слід: він кілька разів перевірив адресу й був певен, що нічого не забув. Він намагався зберігати присутність духу, але з кожною секундою ситуація змінювалась на гірше. Куди вона поділася? Сьогодні вранці транспортний потік був дуже посилений, тож, можливо, Шейла десь застрягла в пробці? Може, вона приймає душ і не почула його?

Найгіршим варіантом і, Хол мав визнати, найімовірнішим видавалося те, що жінка могла просто передумати їхати з ним до поліції. Її нелюбов до влади була очевидною, і Хол запросто припускав, що без його та Мередіт підтримки надміру слабкі нерви Шейли О’Доннел могли не витримати.

Поправивши неслухняну чуприну, він відступив назад і глянув на вікна з опущеними жалюзі. Будинок розташовувався посередині низки чепурненьких помешкань коло річки Од, і від тротуару його відокремлював паркан із пофарбованого в зелений колір кованого заліза та розщеплених бамбукових паль. «А чому б не подивитися з тильного боку будинку, там де садок?» — подумав Хол. Пройшовши вздовж будинків, він знайшов між ними прохід і пішов задвірками назад. Із заднього боку важко було сказати, де чий будинок, але він зорієнтувався завдяки розфарбуванню: один будинок був блідо-блакитний, інший — світло-жовтий; у такий спосіб Хол і віднайшов маєток Шейли О’Доннел.

Під прямим кутом до живоплоту тягнувся низький мур. Хол підійшов ближче, щоб краще роздивитися ґанок. У його грудях зажевріла іскорка надії. Йому здалося, що там хтось є.

— Докторе О’Доннел. Це я — Хол Лоуренс.

Йому ніхто не відповів.

— Докторе О’Доннел! Уже чверть на першу!

Наскільки Хол міг бачити, вона лежала долілиць на невеличкій веранді біля будинку. Там був затишок, і сонце для кінця жовтня було навдивовижу спекотним, та все одно погода явно не годилася для того, щоб лежати й засмагати. Може, Шейла читала книжку — хтозна. Йому було погано видно. «Та хоч би що ця пані робила, — роздратовано подумав Хол, — вона, вочевидь, вирішила просто ігнорувати мене, удавши, ніби її немає вдома». Два вазони із занедбаними декоративними рослинами застували йому огляд.

— Докторе О’Доннел!

У його кишені завібрував телефон. Думаючи про своє, він спонтанно витяг його та прочитав повідомлення: «Я знайшла їх. Тепер — до гробниці».

Хол отетеріло уставився на текст, але потроху втямив і всміхнувся, збагнувши, що то — повідомлення від Мередіт.

— Хоч комусь сьогодні зранку щастить, — промимрив Хол, і знову повернувся до своєї проблеми. Доклавши стількох зусиль у комісаріаті поліції, щоб переконати їх вислухати його, він; не збирався дозволити Шейлі просто так зламати обіцянку.

— Докторе О’Доннел! — знову крикнув він. — Я знаю, що ви вдома!

Потім Хол замислився. Навіть якщо Шейла передумала, не могла ж вона геть зовсім його не помічати. Він здійняв досить галасу. Хол повагався, а потім підтягнувся й переліз через стіну. На веранді валялася палиця, наполовину встромлена в живопліт. Він витяг її і побачив на кінці якісь плями.

Кров, — збагнув Хол.

І він побіг у той кінець веранди, де нерухомо лежала Шейла О’Доннел. Одного погляду було задосить, щоб пересвідчитись: її вдарили по голові й до того ж не раз. Вона й досі дихала, але стан її був тяжким.

Хол дістав телефон і тремтливими пальцями набрав номер швидкої.

— Негайно! — Закричав він після того, як тричі повторив адресу. — Так, вона ще дихає! Приїздіть негайно, чуєте?!

Хол натиснув на кнопку, побіг у будинок, схопив з дивана ковдру й кинувся назад. Він обережно накрив Шейлу, щоб зігріти її, знаючи при цьому, що потерпілу не можна зрушувати з місця. А потім повернувся до будинку й через парадний вхід вискочив на вулицю. Йому було соромно за те, що він збирався зробити, але він не хотів чекати, поки з Рен-ле-Бена приїдуть фельдшери. Треба було терміново повертатись.

Хол затарабанив у сусідські двері. Коли йому відчинили, він розповів спантеличеній жінці, що трапилось, попрохав її побути з О’Доннел, поки не приїде швидка допомога, а потім кинувся до свого авта, не давши жінці жодної змоги заперечити.

Увімкнувши двигун, Хол натиснув на акселератор. У нападі на Шейлу винною могла бути лишень одна людина. Йому треба терміново повернутись до Домен де ля Кад. І знайти Мередіт.

Джуліан Лоуренс гепнув дверима авта й побіг сходами до готелю.

Чорт, не слід було панікувати.

По його обличчю й шиї котилися великі краплини поту й стікали на комірець сорочки. Не зупиняючись, він проскочив повз реєстраторку. Треба було добутись до кабінету й заспокоїтись. А потім вирішити, що робити далі.

— Мосьє! Мосьє Лоуренс!

Джуліан різко обернувся; в очах його туманилось, але він побачив, що реєстраторка махає йому рукою.

— Мосьє Лоуренс, — почала була Елоїза, але потім затнулася. — 3 вами все гаразд?

— Краще не буває, — відказав він. — А що таке?

Елоїза аж відсахнулась від його грубого тону.

— Ваш племінник попросив мене залишити вам ось це.

Трьома сягнистми кроками покривши відстань, що їх розділяла, Джуліан підійшов до Елоїзи й вихопив з її простягнутої руки аркуш паперу. То була записка від Хола, надзвичайно стисла й ділова, у якій він пропонував зустрітись о другій годині.

Джуліан зіжмакав записку в кулаці.

— О котрій він це залишив? — суворо спитав він.

— О десятій тридцять, мосьє, відразу ж після того, як ви пішли.

— А мій племінник зараз у готелі?

— Здається, він поїхав за кільканадцять хвилин до дванадцятої до Рен-ле-Бена забрати відвідувачку, з якою розмовляв сьогодні вранці. Наскільки мені відомо, він іще не повертався.

— А американка з ним поїхала?

— Ні. Вона пішла в парк, — відповіла Елоїза, поглянувши на двері до веранди.

— І давно вона пішла?

— Та вже