Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір’я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, — а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.

На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.

— Дідусю, це ти тут!

— Ну звісно, Дуг.

— Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.

— Та й ти ж начебто тут, хлопче.

— Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:

— Не кажи!

— Чого не казати, хлопче?

“Не кажи, — думав Дуглас, — не кажи того, що збирався сказати!”

Дідусь чекав.

Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.

— Дідусю…

— Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

— Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.

— Що ти хотів сказати, дідусю?

— Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

— Так, сер, — прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову — такою собі короною для молодого короля.

Прощавай, літо!

ДРУГ НІКОЛАСА НІКЛБІ — МІЙ ДРУГ

Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.

Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.

Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко — таке, в яких тепер ніхто вже не живе.

Уявили? То почнімо…

Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.

На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.

Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви — випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.

Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, — стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки — головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: “Більш ніколи нічого не станеться”.

І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, — це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.

Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань — вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.

— Ану… — Я нашорошив вуха. — Щось наближається…

— То всього-на-всього поїзд, Дуг. — Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. — Всього лише поїзд, що проходить опівдні.

— Ні… — Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. — Справді, щось таке наближається…

Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.

— Ти теж відчуваєш це, правда, Пес?

Пес гавкнув.

Містер Вінескі зневажливо чмихнув.

— Що може відчувати собака?

— Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.

— І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. — Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. — А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.

Я заходився вимітати з тонну волосся.

— Ох ти ж… Можна подумати, що воно просто з підлоги виростає.

Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.

— Атож! Я стільки не настриг. Їй-богу, воно таки саме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиждень, а тоді повернись — і доведеться назувати мисливські чоботи, щоб протоптати тут стежку. — Він показав ножицями на підлогу. — Поглянь. Чи бачив ти коли стільки різних кольорів і відтінків волосся? Оте — з потилиці містера Томкінса. Онде — частина чуба Чарлі Сміта. А оце… оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо Флінна.

Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він вичитав з Апокаліпсиса.

— Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!

— Та десь близько того.

— І я… я теж, коли виросту, буду… перукарем! Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повернувся до клієнта.

— Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!

— Ох ти ж! — мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. — Онде, знову той поїзд. І