Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

парці, руками тримає її навколо талії. «Слухай!» І вдвох вони дослухалися до холодного прозорого вітру: мінорного тону — що незмінно лунав і через десятиліття, зимний і журний, наче тон у дитячому іграшковому піаніно, — який навіть у літню пору звучав наче голе гілля, зимові лижі й втрачені речі.

— Нічо, якщо включу радіо? — запитав водій. Коли Гаррієт не відповіла, бо плакала, він усе одно ввімкнув.

— Кавалєра маєш? — поцікавився він.

Надворі засигналила машина.

— Йо, — гукнув водій лімузина, виставивши в той бік долоню — і Гаррієт, здибившись, заціпеніло сіла, коли погляд Денні Ретліффа перехопив її погляд і спалахнув від упізнання; у нього на обличчі вона побачила відображення власного шоку. Наступної миті він зник, а Гаррієт дивилася вслід непристойно відстовбурченому заду «транс ама».

— Чуєш. Я кажу, — повторив водій — і, стрепенувшись, Гаррієт усвідомила, що він перехиляється через сидіння й дивиться на неї. — То маєш кавалєра?

Гаррієт спробувала спостерігати за «транс амом», але непримітно — і побачила, що через кілька кварталів авто повертає ліворуч, у бік залізничної станції й старих навантажувальних парків. Церковний дзвін навпроти — на останній присмертній ноті свого хоралу — з раптовою люттю вибив годину: дзень-дзень-дзень-дзень-дзень…

— Гонориста ти, — сказав водій. Голос у нього був дражливий і кокетний. — Шо нє?

Зненацька Гаррієт стрельнуло, що він може розвернутися й під’їхати назад. Вона перевела погляд на вхідні сходи похоронного залу. Там з’юрмилося кілька людей — групка старих чоловіків, що курили цигарки; Аделаїда й містер Самнер стояли осторонь, він турботливо схилився над нею — це він їй сигарету запалює? Адді роками не курила. Але от вона стоїть зі схрещеними руками, закинула голову, ніби якась чужа людина, і видихає струмінь диму.

— Хлопці гонористих не люблять, — говорив водій.

Гаррієт вийшла з машини — дверцята так і не зачиняли — і прожогом рушила до сходів похоронного залу.

 

Коли Денні проїжджав повз похоронний зал, йому потилицею пробіг розпачливий пергаміновий дрож. Ефірна метамфетамінова ясність ковзала над ним в дев’ятистах різних напрямках одночасно. Годинами він шукав ту дівчинку, шукав усюди, прочісував місто, об’їжджав житлові вулиці нескінченними повзучими колами. І тут, щойно він намірився забути про Фаришеву вказівку й припинити пошуки — от і вона.

Із Сомом, на хвилинку: у цьому й усе паскудство. Звісно, ніколи не можна було точно сказати, де вигулькне Сом, бо його дядько — один із найбагатших чоловіків у місті, як серед білих, так і серед чорних, адже володіє підприємницькою імперією, яка надає безліч послуг: риття могил, підрізання дерев, фарбування будинків, розмелювання пеньків, покрівельні й бухгалтерські роботи, ремонт машин і дрібної техніки і ще з пів десятка інших справ. Ніколи не відомо, де Сом вигулькне: збиратиме для дядька плату за оренду в Ніґертауні, митиме на драбині вікна будівлі суду, або ж сидітиме за кермом таксі чи катафалка.

Але як пояснити оце — цю двадцятикратну автотрощу змаячілої реальності. Бо занадто сильний збіг — побачити ту дівчинку (не абикого, а саме її) на задньому сидінні похоронного лімузина де Б’єнвіля із Сомом за кермом. Сом знав, що в них лежить без діла величезна партія продукту, і він видавався аж надто невимушено допитливим стосовно того, де Денні з Фаришем її тримають. Так, він по-своєму, ненав’язливими балачками демонстрував надмірну цікавість, двічі наголошував, що «під’їде» до їхнього трейлера, без попередження приїздив щось рознюхувати на своєму «ґран торіно», ховаючись у темряві затонованих вікон. Він на диво багато часу проводив у туалеті, тицявся там, відкручував на повну крани; трішки зашвидко підводився, коли назовні виходив Денні й бачив, як він заглядає знизу під «транс ам». Шина спустила, так він казав. Здалося, що в тебе шина спустила, мужик. Але з колесом усе було в нормі, і вони обоє про це знали.

Ні, Сом і дівчинка — найменша з його проблем, подумав він із безпорадним відчуттям неминучості, підстрибуючи на всипаній гравієм дорозі в бік водонапірної вежі; здавалося, він підстрибує на ній увесь час: у ліжку, у снах, по двадцять п’ять разів на день втрапляючи в одну й ту саму вибоїну. Ні, річ не лише в наркотиках, це відчуття, ніби ти під наглядом, не лише від них. Через злом у Юджина й напад на Ґам вони всі постійно озиралися собі через плече й підстрибувати навіть від найменшого шелесту, але найбільше хвилював Фариш, який перегрівся до точки кипіння.

Поки Ґам була в лікарні, Фаришу не було потреби навіть прикидатися, що він спить. Натомість він цілими ночами сидів і змушував Денні сидіти поруч: крокував, будував плани за запнутими від світанку шторами, ділив на дзеркальці наркотики й до хрипу базікав. А тепер, коли Ґам повернулася додому (стоїчна, індиферентна, із сонними очима й човганням повз одвірок до туалету), її присутність у домі не розірвала цей шаблон, а посилила Фаришеву тривогу до майже нестерпного піка. На кавовому столику, біля дзеркальця й лез, з’явився заряджений пістолет 38-го калібру. За ними полювали сили — небезпечні сили. Під загрозою — безпека їхньої баби. І так, Денні може й хитати головою на певні Фаришеві теорії, але хтозна? Долфус Різ (персона нон ґрата після випадку з коброю) часто похвалявся своїми зв’язками з організованою злочинністю. А організована злочинність, яка в наркобізнесі відповідає за розповсюдження, ще з часів убивства Кеннеді нерозривно пов’язана з ЦРУ.

— Не за себе, — белькотів Фариш, затиснувши ніс і відкидаючись у кріслі, — ух, не за себе я переживаю, а за нашу бідолаху Ґам. З якими ж уйобками ми маємо діло? На своє життя мені взагалі наплювати. Бляха, за мною босим по джунглях гналися, я з добрий тиждень ховався в повному багні в заливному полі, через бамбук дихав. Вони взагалі ніхера не зможуть мені зробити. Чули? — мовив Фариш, тицяючи лезом складаного ножа на випробувальну таблицю телевізора. — Ви мені взагалі ніхера не зробите.

Денні схрестив ноги, щоб не смикалося коліно, але нічого не сказав. Те, як Фариш дедалі частіше став обговорювати свій воєнний досвід, — бентежило, бо за роки В’єтнаму він більшу частину часу провів у державній психіатричній клініці у Вітфілді. Зазвичай Фариш беріг «‘намські» історії для більярдної. Денні вони здавалися бриднею. Лише нещодавно Фариш йому оповів, що керівництво серед ночі будило певних в’язнів і психічнохворих — ґвалтівників, шизанутих, кого не шкода — і відправляло їх на цілком таємні