Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Чи бач, благочестивих захотів! — вигукнув Дон Кіхот.— Де їм благочестивими бути, коли то все демони наголо, що взяли на себе різні чудернацькі постаті, аби вчинити мені таку нахабу, таку несвітську халепу... Як не віриш, то помацай їх, полапай, сам побачиш, що нема на них тіла, що то все пара, дим, мана і злуда.

— Ге, пане, я вже їх лапав,— зауважив Санчо Панса,— так отой гемон, що всім верховодить, цупкий на тілі, що куди тобі! І ще є в ньому щось таке, чого, я чув, у гемонів не буває, бо гемони, кажуть, смердять сіркою та ще всякою поганню, а од сього на півмилі амброю пахтить.

Так Санчо казав про дона Фернанда — той вельможний пан і справді, може, напарфумований був.

— Не дивуй тому, друже Санчо,— заперечив Дон Кіхот.— Чиню тобі відомо, що всі дияволи — великі штукарі: коли й носять при собі які духи, то самі не пахнуть, бо вони ж духи; а як і йде коли од них запах, то не добровонний, а смердючий і зловонний, бо всюди за ними пекло тягнеться, і мукам їхнім нема ніякої пільги, а що бла-гоухання дає радість і відраду, то воно їм недоступне і непритаманне. Коли ж тобі здається, ніби той бік, що ти кажеш, пахне амброю, то [303] або тобі в носі заклало, або він навмисне ману таку пустив, щоб ти не мав його за демона. '

Отаку мову провадили собі пан і слуга; Карденіо та дон Фернандо, боячися, щоб Санчо не розкрив усього їхнього плану, бо вже десь близько біля правди крутився, вирішили, що треба рушати не гаючись. Гукнули нишком корчмаря і казали йому Росинанта окульбачити і Санчового осла осідлати; той швиденько це діло спроворив. Тим часом парох поєднав стражників, аби супроводили Дон Кіхота до самого села за таку й таку поденну плату. Карденіо почепив Росинантові до сідла на один каблук щита, а на другий мідницю і на мигах наказав Санчові сісти на осла та взяти коня за повода, а двох стражників з мушкетами поставив обабіч воза. Перед тим як віз мав рушати, господиня, дочка її та Маріторна вийшли попрощатися з Дон Кіхотом і оплакати нібито його лиху годину.

— Не плачте, ласкаві мої пані,— потішив їх Дон Кіхот,— усі ції злигодні нерозлучні з нашим рицарським ремеслом і покликанням. Якби такі нещастя на мене не спадали, не мав би я себе за славетного мандрованого рицаря, бо рицарям без слави і без імені таких пригод ніколи не трапляється, тим-то ніхто в світі їх не знає і не пам'ятає, а з доблесними таке раз у раз буває, бо різні можновладці й інші рицарі заздрять доблесті їхній та одвазі і намагаються каверзами всякими згладити їх зі світу. Та чеснота сама в собі таку має силу, що на зло всьому чорнокнижництву, починаючи од самого винахідника магії Зороастра, вийде переможно з будь-якої небезпеки і осяє землю, як сонце осяває небо. Простіть мені, прекрасні дами, коли я, може, образив вас ненароком (бо свідомо і навмисне я ніколи нікого не ображав), помолітесь Богові, аби визволив мене з темниці, куди вкинув мене якийся злодумний чарівник. Як же я з неї коли на волю вийду, з пам'яті моєї довіку не зникне спогад про ті ласки, яких зазнав я в цьому замкові, і я вважатиму за свою повинність винагородити вас за них, оддячити вам, одслужити.

Поки Дон Кіхот розмовляв отак із замковими дамами, парох і ци-люрник прощалися з доном Фернандом та його товаришами, з капітаном та його братом, а також з усіма паннами, що були дуже задоволені своєю долею, особливо Доротея й Люсінда. Вони обнялись сердечно і домовились обмінюватись навзаєм вістями. Дон Фернандо сказав паро-хові, куди писати, щоб повідомити, що станеться з Дон Кіхотом, бо ті новини будуть йому цікаві й приємні, і з свого боку обіцяв написати парохові про все, що могло його цікавити, тобто про своє весілля, про охрещення Зораїди, про долю дона Луїса та про повернення Люсін-ди додому. Парох прирік, що виконає те доручення якнайретельніше; тоді вони ще раз обнялись на прощання, запевняючи одне одного в дружніх почуттях.

Тут підійшов до пароха господар заїзду і дав йому якісь папери, що знайшов їх за підшивкою тої самої скриньки, де зберігалась "Повість про безрозсудно-цікавого"; власник, каже, по неї не приходив та вже, мабуть, і не прийде, а мені воно ні до чого, бо читати не вмію, то забирайте, коли хочете, все. Парох подякував йому і, розгорнувши рукопис, прочитав зразу заголовок: "Повість про Рінконета й Кортаділья"; [304] згадавши, яка добра була попередня повість, подумав він, що й ця буде незгірша, бо написав її, можливо, той же самий автор. Узяв того рукописа і сховав, сподіваючись прочитати десь пізніше, коли випаде нагода.

Потім парох і приятель його цилюрник посідали верхи, заслонили обидва собі обличчя, щоб Дон Кіхот, буває, не впізнав, і рушили за возом. їхали ж ось яким порядком: попереду віз, дядько волами правує, по обидва боки, як сказано, стражники з мушкетами, далі Санчо на ослі сунеться, ведучи Росинанта за повід, позад усіх парох із цилюрником, верхи на мулах добрих, з замаскованими обличчями, виступають гідно й поважно, не кваплячись — швидше б їх і не пустили воли-тихоплави. Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв'язані, сам тихий і покірний — сказав би, не жива людина, а статуя з каменю тесана. Отак і сунулись мовчки, не поспішаючи; проїхали миль зо дві, в долину спустились; уже хотів підвідчик тут на попас і відпочинок стати, але цилюрник, порадившись із парохом, велів далі їхати: за висмиком, казав, гїридоб-ніше для попасу місце, луговина широка і трав'яниста. Послухали цилюрника і далі в дорогу рушили.

Коли ж це озирнеться парох, аж у тропі за ними вершників шестеро чи семеро їде, всі добре вдягнені й незгірше споряджені, скоро, бачиться,