Читати книгу - "Вибрані твори"

Тисячі разів на це питання була відповідь — ні! Відповідь рішуча й обґрунтована. Покійний Ольжич жив до скону під вагою закиду, що «нерозважно» й «безвідповідально» дозволив виїхати до Києва, під загрозу смерті і Олені Телізі, й Ірлявському, не стягнув своєчасно з посту проф. Гупала, Яковенка, Кошика, Рогача, Оршана чи Олійника. Свого часу у Львові велись-таки широкі дебати на ці теми.

І справді: чи маємо право висилати під загрозу смерті тих, кого нема ким замінити? А чи взагалі можна висилати на передову лінію найкращих? Чи мав хтось висилати й самого Ольжича, чи пускати його на передову лінію вогню, де кожної хвилини загрожувала смерть?

Важко відповісти на це питання. Зокрема нам, народові бездержавному, якому так важко плекати мистців, які для росту потребують десятиліть і атмосфери, що її не знайти кожного дня ні на чужині, ні тим більше в умовах жорстокого, нелюдського, все задушуючого поневолення.

Але... Але чим є література, коли не відбиткою душі народу, з одного боку, й виявом його невисловлених устами мрій, його неписаних законів, його невиявленої шляхетності — з другого? А коли так, то як погодити, з одного боку, висловлювання письменником поривів народу, накликання до цих поривів, висловлювання закликів до боротьби, а з другого, його поставу: «Я — творець вічних цінностей і я маю сидіти в затишку й ті цінності та заклики творити, говорити про високі ідеали, за які гинути мусите ви, залишаючи мене творити чергові заклики?»

Чим би була Жанна д’Арк, коли б виголосила чергову промову до французького війська про патріотизм і потребу жертви та залишилась при штабі короля, замість піти на мури Орлеану й у першу лінію всіх боїв, в яких французьке військо перемагало саме завдяки її присутності? Чим би був адмірал Нельсон, коли б розробляв плани боїв у затишку лондонського будинку адміраліції, щоб Англія не втратила в його особі найбільшого адмірала всіх часів? Чим би був Симон Петлюра, коли б не пішов у сірій шинелі під мури Арсеналу? Чим би був Т. Шевченко, коли б замість «караюсь, мучуся, але не каюсь» покорився перед тираном, щоб мати змогу писати балади?

Чим би була вся наша й не наша література, коли б капітулювала перед тиранією в ім’я творення естетичних вартостей, аби тільки продовжити життя своїх творців?

Певно, не кожен творець здатний піти на барикади за свої твори та їхні ідеї. Мало є здатних на жертву. В більшості — це люди фізично упосліджені, бо їхнє тіло зжирає горіння духу, але ж десь хтось мусить стати за свої слова.

Майже прийнято говорити, що ми — нація літературна, що в нас політика зводиться до літератури. Це правда, що ми більше вміємо декламувати й гинути як нетля, летючи на вогонь, ніж політично калькулювати. Нам політичної калькуляції треба навчитись. Але якщо в нашому розвитку ми до неї ще не дійшли, то це не значить, що сміємо допустити до пустки. Маємо те, що вміємо створити. Нехай це наразі буде література.

«Коли у нації вождів нема, тоді вожді її — поети», — писав Є. Маланюк. А коли вони вожді, то мусить між ними знайтись хтось, хто вмів би вивершити багряну піраміду жертви нації. Інакше всі ідеали, висунені мистецьким словом, залишились би тільки вправами у техніці писання чи вигадування. Слава тому, хто непримушено взяв на себе посланництво жертвою засвідчити зміст висловлених ідеалів.

До тих, що непримушено взяли на себе терновий вінок свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписала українська нація і її духовна творчість, належить Олена Теліга та її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули 15 років тому в Києві, з рук німецького ґес-тапо. За ними згодом пішов Олег Ольжич, який поставив боротьбу, славлену в своїх поезіях, вище від самої поезії. Коли Бог вважав необхідним засвідчити свою Правду своєю святою кров’ю, чому людина мала б мати менші обов’язки?

Є люди, які вважають «своїм справжнім покликанням» служіння тільки музі. Є люди, які вважають смерть за свій ідеал «дурною смертю». Залишимо цим карликам і плебеям бабратись у їхній «філософії», карлик бо мусить також виправдати свою ницість. Героєм не кожному суджено бути, не кожен здібний на геройство, не кожному дано стільки сили й пориву. Схилімо голови перед тими, кому Бог дав силу мати такі пориви, за які платиться найвища ціна, кому Бог судив мати найвищі пориви, найбільше горіння, кому судив у тому горінні згоріти.

Олена Теліга пішла на смерть непримушено й свідомо. Вона могла до Києва не їхати. Вона могла в Києві не мішатись в «небезпечні справи», вона могла з нього своєчасно виїхати. Могла виїхати вже тоді, коли стало холодно, коли з харчуванням було зле, а не тільки тоді, коли появилась загроза смерті. Вона могла виїхати з Києва негайно, ствердивши, що нема ні доброї кімнати, ні «відповідної для творчості атмосфери». Все це вона могла. Але ким би вона тоді була? — Письменницею, яка пише вірші і статейки до журналів, в яких показує бес-сервісерство, жонглює словами, гарними фразами? Ні, вона залишилась би творцем, великою поеткою, лише — однією з тисяч добрих письменників, які нічим між тими тисячами не вирізняються.

Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до здійснення обов’язку, сам його вміє здійснити. Це велика містерія виправдання ієрархії вартостей, велика містерія доказу правильності поділу на владу й підвладних, провідників-творців і — тих, що цією творчістю ушляхетнюються.

Кажемо, що духовна творчість необхідна людині, як Божа іскра, як той дух, що його вдунув Господь у землю, з якої творив людину. Але ж