Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Вона була вбрана в самі шкури, але так чудово дібрані й розшиті хутра Смок бачив уперше в житті. Парка з відкинутим каптуром була з якогось незнайомого йому ніжно-сріблястого хутра. Муклуки на моржовій підошві зшиті із сріблястих рисячих лапок. Довгі рукавиці, китиці муклуків, кожна деталь цього хутряного вбрання мерехтливо сріблилася в морозяному світлі; і з цього мерехтливого срібла здіймалась на тендітній шиї її голівка — сині очі, рум'яні щоки, вуха, мов рожеві мушлі, ясно-каштанове волосся з іскринами інею та морозного пилу.

Смокові це все видалося сном; опам'ятавшись нарешті, він підніс руку до шапки. І тут подив у дівочих очах перейшов в усмішку, вона рвучко скинула рукавицю й простягла руку.

— Добридень, — мовила вона неголосно, повагом, а дивним і милим акцентом, і голос її, сріблястий, як і вбрання, прозвучав несподівано для Смока, вже призвичаєного до різких голосів індіянок.

Він промимрив щось оддалеки подібне до того, що в таких випадках прийнято казати в товаристві.

— Я рада познайомитися з вами, — сказала вона повільно, старанно добираючи слова, сама нестримно усміхнена. — Даруйте, що в мене така вимова. Вона не дуже гарна. Я англійка, як і ви, — поважно запевнила вона Смока. — Мій батько — шотландець. Моя мати вмерла. Вона була француженка, і англійка, і трохи індіянка. Її батько був один із керівників Компанії Гудзонової затоки. Брр! Холодно. — Вона надягла рукавицю й почала розтирати свої рожеві вуха, що вже почали біліти. Ходімте до багаття, побалакаємо. Мене зовуть Лабіскві. А вас?

Так Смок познайомився з Лабіскві, дочкою Снаса, котрий називав її Маргеріт.

— Мого батька звуть не Снас, — повідомила вона Смока. — Снас — це його індіянське ім'я.

Багато про що довідався Смок того дня і в наступні дні, коли табір вирушив слідом за оленями. Так, це були справжні дикі індіяни — ті самі, що їх багато років тому спіткав Бнтон і втік від них пізніше. Тепер вони кочували поблизу західного краю своїх теренів, а влітку полюватимуть на великому обширі між тундрою на півночі й Лусквою на сході. Що то за річка — Лусква, Смок так і не зрозумів, і ні Лабіскві, ані Маккен не змогли йому пояснити. Іноді Снас, на чолі загонів найдужчих мисливців, вирушав на схід, переходив скелясті гори і, прямуючи далі повз озера й річку Маккензі, заглиблювався аж у Безплідну Землю. Саме під час останнього такого походу й знайшли шовковий намет, в якому жила тепер Лабіскві.

— Він належав експедиції Мілісента й Едбері, — сказав Смокові Снас.

— А, пам'ятаю! Вони полювали мускусних биків. Рятувальний загін так і не знайшов їх.

— Я їх знайшов, — сказав Снас. — Але обох уже мертвими.

— Про це ніхто й досі не знає. Звістка не дійшла.

— Звістки ніколи не доходять, — люб'язно пояснив Снас.

— Тобто якби ви натрапили на них живих… Снас кивнув:

— То вони залишилися б зі мною, з моїм народом.

— Але Ентон утік від вас, — наважився Смок.

— Ентон? Щось не пригадую такого імені. Коли це було?

— Років п'ятнадцять тому.

— Отже, він усе-таки вижив. А знаєте, я часто думав про нього — цікаво було, що ж із ним сталося. Ми називали його Довгий Зуб. Він був дужий чоловік, здоровий.

— І Лаперль пройшов тут років десять тому. Снас похитав головою.

— Він бачив сліди ваших таборів. То було влітку.

— А, тоді зрозуміло, — відказав Снас. — Улітку ми кочуємо на півночі, за кількасот миль звідси.

Хоч як не намагався Смок, але не зміг довідатися, ким Снас був до того, як опинився в цих краях. Снас, безперечно, мав освіту, одначе уже багато років не читав ні книжок, ані газет. Він не знав і ніби й не хотів знати, які зміни сталися за цей час у світі. Він чув про появу шукачів золота на Юконі й про клондайкську золоту гарячку. Але приходні ніколи не потикалися в його володіння, а до решти світу йому було байдуже. Снас і чути про нього не хотів.

Лабіскві теж небагато могла розповісти Смокові про батькове минуле. Народилася вона тут, у мисливському таборі. Її мати померла, коли дівчинка мала шість років. Мати була красуня — єдина біла жінка, яку Лабіскві бачила в житті. Вона казала про це зі смутком, і зі смутком знову й знову заводила мову про той далекий великий світ, з якого батько її втік назавжди. Але знання, що цей світ існує, було її таємницею. Бо вона змалку запам'ятала, що на саму згадку про нього батька проймає нестримна лють.

Ентон розповів одній індіянці, що дід Лабіскві — материн батько — обіймав високу посаду в Компанії Гудзонової затоки. Згодом індіянка розповіла про це Лабіскві. Але як звали її матір, дівчина так і не довідалася.

Від Денні Маккена дізнатися щось путнє було неможливо. Пригод він не любив, кочове життя разило його, мов кара божа — і ця кара тривала вже дев'ять років. Він був родом із Сан-Франціско, там його напоїли, п'яному підсунули контракт, і протверезився він уже на китобійному судні. Біля мису Барроу він і ще троє матросів утекли з судна. Двоє померли, а третій кинув його в дорозі, коли вони над силу пробивалися на південь. Два роки прожив він серед ескімосів, перше ніж набрався духу рушити далі на південь, а коли залишалося всього три-чотири дні дороги до факторії Компанії Гудзонової затоки, його взяли в полон Снасові юнаки. Маккен був миршавенький, невеликого розуму чоловічок з хворими очима, і мріяв та балакав він тільки про те, як би йому повернутися до рідного Сан-Франціско та до своєї любої мулярської роботи.

V

— Ви — перша освічена людина, що потрапила до нас, — з повагою сказав Смокові Снас одного вечора біля вогнища. — А втім, у нас ще жив старий Чотириокий. Так його охрестили індіяни, бо він був короткозорий і носив окуляри. Він був професор зоології. (Смок подумки відзначив, що Снас цілком правильно вимовив це слово). Старий помер торік. Мої хлопці захопили його у верхів'ї Поркюпайну — він там відстав від своєї експедиції. Так, що й казати, він був освічений, але й дурний. І раз у раз збивався з дороги — ніякого відчуття напрямку. Зате він і на геології знався, і на обробці металів. На берегах Лускви є вугілля, і він спорудив там для нас чудові кузні. Він лагодив наші рушниці