Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?

Але Дарина все плаче й заламує руки.

– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.

Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:

– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?

Та Дарина гірко ридає.

– Дарино, ми тільки вдень будемо лежати, поки гомонять люди, але тільки зайде сонце і срібний обідок місяця проріжеться на небі, – тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю.

А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло сирістю, пролетіла зграйка куликів. На сході заяріла яскрава смужка.

І знову у відчаї умовляє Роман Дарину:

– Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близенько!

Вона бачить його променисті очі: скільки любові, скільки туги в них!

– Дарино! – однією ногою він ступив до могили. – Кохана моя! – Він блідне і мовби тане в повітрі… – Єдина моя! – дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.

– Бери мене, Романе!

Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, пригорнув, в очах зблиснув колишній вогонь:

– Моя Дарина, моя!

Могила тихо закрилася й сховала обох. Десь далеко вдарив дзвін й урочисто виплило сонце… Звідтоді щоночі, щойно сонце зайде за гору, а над землею встане легкий туман, а в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони, незримі, пригорнуться, і ведуть між собою до зорі тиху ніжну розмову. І тихо навколо, тільки вітер підкрадеться, підслухає розмову і перекаже верхів’ям дерев, що діється на вершечку самотньої могили.

То не струмки збігають зі скелі в урвище, то котяться сльози Романові й Даринчині; то не калина шумить – то їхні голоси ведуть тиху розмову. То не скеля роз’єднує струмки, – то Даринчин батько-вбивця, закаменівши, і по смерті хоче роз’єднати їх, але сльози Дарини все пливуть і підточують похмурий камінь – і настане пора, коли впаде чорна брила і струмки зіллються навіки, назавжди…

Літературні ілюстрації

Невідомий

Оповідання подається за часописом «Аnnales des sc. Psych» («Аннали психічних наук»), 1891 р.

Кімната привидів

(Розповідь інженера)

Одного похмурого осіннього дня 1858 року, виїхавши рано-вранці з Дрогобича, я після утомливої подорожі прибув увечері до містечка Освєнцім. Служив я на ту пору інженером у столичному місті Львові. Той, хто подорожував тими краями тридцять років тому, погодиться зі мною, що у ті часи подібна мандрівка була важкою з багатьох причин і пов’язана з великими незручностями, а тому, зрозуміло, я приїхав до Освєнціма дуже втомлений, понадто, що цілий день не мав гарячої їжі.

Господар готелю, в якому я зупинився, пан Льові, мав славу найкращого шинкаря на все місто, і, крім того, мав на залізничному двірці буфет, з усіма достоїнствами якого я ознайомився за час своїх частих мандрів по цих краях. Повечерявши у готельній їдальні і напившись за польським звичаєм чаю, я запитав собі кімнату для нічлігу. Молода служниця вивела мене на перший поверх стародавнього монастиря, якого перетворили, завдяки меркантильному духу нашого часу, на готель.

Минувши простору залу, яка, ймовірно, слугувала колись трапезною для ченців, а нині правила за танцювальну залу для освєнцімської золотої молоді, ми вийшли в довгий монастирський коридор, обабіч якого були колись келії ченців, а нині покої для подорожніх. Мені відвели кімнату в самому кінці коридору. Я виявився єдиним, хто в готелі поселився. Замкнувши двері на ключ і на клямку, я ліг в ліжко і згасив свічку.

Минуло, ймовірно, не більш півгодини, коли при світлі яскравого місяця, що освітлював кімнату, я абсолютно ясно побачив, як двері, які перед тим я замкнув, і які були якраз навпроти мого ліжка, поволі відчинилися, у дверях з’явилася фігура високого озброєного чоловіка, який зупинився на порозі і став з підозрою оглядати кімнату, мовби маючи намір обікрасти її. Уражений не стільки страхом, скільки здивуванням і обуренням, я не міг вимовити ні слова, і перш ніж зібрався запитати його про причину таких несподіваних відвідин, він зник за дверима. Схопившись із ліжка, роздратований дивним візитом, я підійшов до дверей, щоб знову замкнути їх, але тут на превелике своє здивування помітив, що вони як і раніше замкнуті на ключ і на клямку.

Від несподіванки якийсь час я не знав, що й думати; нарешті розсміявся над самим собою, здогадуючись, що все це було, звичайно, галюцинацією, яку викликала надто сита вечеря. Я влігся знову, прагнучи якнайскоріше заснути. І цього разу я пролежав не більш півгодини, як знову побачив, що до кімнати увійшла висока бліда фігура і, крадучись, зупинилася біля дверей, оглядаючи мене маленькими пронизливими очима. Навіть тепер, по тридцяти роках, я бачу перед собою, наче живу, цю дивну фігуру, що скидалася на каторжника, який щойно вивільнився зі своїх кайданів і збирається на новий злочин. Збожеволівши від страху, я машинально схопився за револьвер, що лежав на моєму нічному столику. У ту ж мить незнайомець зробив кілька скрадливих кошачих кроків і раптово стрибнув на мене з піднятим кинджалом. Та не встигла рука з кинджалом торкнутися мене, як водночас пролунав постріл мого револьвера.

Я скрикнув, схопився з ліжка, і в той же час вбивця зник, траснувши дверима так голосно, що луна пішла коридором. Якийсь час я ясно чув кроки, що віддалялися від моїх дверей, потім за хвилю усе затихло.

Ще через хвилину господар зі слугами гупали мені у двері зі словами:

– Що сталося? Хто стріляв?

– Хіба ви його не бачили? – здивувався я.

– Кого? – запитав господар.

– Людину, в яку я зараз стріляв.

– Хто ж це такий? – знову запитав господар.

– Не знаю, – відповів я.

Коли я розказав, що зі мною трапилося, пан Льові поцікавився навіщо я не замкнув дверей.

– Змилуйтеся! – вигукнув я. – Хіба можна замкнути їх міцніше, ніж це зробив я?

– Але яким чином, незважаючи на це, двері все ж таки відчинилися?

– Хай би мені це хтось пояснив. Бо