Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— А це для них бодай щось означає?

— Що саме?

— Їхні життя.

— Вони досі опираються, правда? Але їм кінець — і вони про це знають.

— Хіба їх бодай раз зупиняло те, що вони знають?

— Цього разу мусить. Вони здадуться. Це довго не триватиме. А ми будемо тут і порятуємо те, що залишиться.

— Містер Томсон повідомляє, — звучало наступного ранку, 23 листопада, у всіх ефірах, — що причин для тривоги немає. Він застерігає, щоб громадськість не робила поквапливих висновків. Ми повинні дотримуватися дисципліни, моралі, зберігати єдність та почуття якнайширшої терпимості. Нетрадиційна промова, яку дехто з вас міг чути по радіо вчора ввечері, була вартим уваги внеском до нашого спільного фонду ідей щодо світових проблем. Ми повинні тверезо її обміркувати, уникаючи крайнощів, цілковитого заперечення чи бездумної згоди.

Ми повинні розглядати її, як одну з багатьох думок на нашому демократичному форумі, що представляє громадську думку. Цей форум, як продемонстрував минулий вечір, відкритий для всіх. За словами містера Томсона, у правди багато аспектів. Ми повинні бути безсторонніми.

«Вони мовчать», — написав Чік Моррісон, підсумовуючи зміст звіту від одного з місцевих агентів, яких вислав на місію з назвою «Вимірювання громадського пульсу». «Вони мовчать», — написав під черговим звітом, а також під усіма наступними. «Тиша», — написав він містерові Томсону, підсумовуючи всі звіти.

«Схоже, люди мовчать».

Полум’я, що здіймалось до неба тієї зимової ночі, те полум’я, що зжерло будинок у Вайомінґу, не було видно мешканцям Канзасу, які спостерігали за тремтячим червоним відблиском на обрії прерії — там вогонь нищив ферму, і його мерехтіння не відображалось у вікнах на одній з вулиць Пенсільванії, де червоні язики танцювали, спинаючись стінами фабрики, перш ніж її проковтнути. Наступного ранку ніхто не говорив, що всі ті пожежі виникли випадково, а власники всіх трьох попелищ зникли. Сусіди дивилися на це, не коментуючи — і не дивуючись. По всій країні стояли покинуті домівки. Двері та віконниці на вікнах деяких були зачинені, а з тих, що їх не замкнули, винесли все добро. Але люди спостерігали за всім цим мовчки. Щоранку вони пробиралися крізь снігові замети занедбаними вулицями, трохи повільніше, ніж раніше, бредучи на роботу в передсвітанковій темряві.

27 листопада побили спікера на політичних зборах у Клівленді, і йому довелось утікати кудись темними алеями.

А обурилась його мовчазна публіка тоді, коли він почав верещати, що причиною всіх проблем є їхній егоїзм.

Уранці 29 листопада робітники взуттєвої фабрики в Массачусетсі, ввійшовши до майстерні, вражено виявили, що майстер запізнюється. Та вони звично стали до праці — натискали на важелі й кнопки, запускали шкіру в автоматичні закрійники, складали коробки на рухому стрічку, з кожною годиною дедалі більше дивуючись, чому досі немає ні майстра, ні наглядача, ні генерального менеджера, ні президента компанії.

Була дванадцята дня, коли вони виявили, що офіси керівництва фабрики порожні.

— Кляті людожери! — закричала жінка посеред переповненого кінотеатру, зайшовшись істеричним схлипуванням. Публіка зовсім не здивувалась: так, ніби вона кричала за них усіх.

— Немає жодної причини тривожитися, — повідомляли диктори офіційних новин 5 грудня. — Містер Томсон бажає запевнити народ, що прагне вести перемовини з Джоном Ґолтом з метою розробити шляхи та засоби, щоб якнайшвидше розв’язати наші проблеми. Містер Томсон просить народ бути терплячим. Ми не повинні хвилюватися, не повинні сумніватися, не повинні втрачати доброго гумору.

Персонал лікарні в Іллінойсі не здивувався, коли туди принесли чоловіка, якого побили його старші брати, котрі все життя його підтримували: молодик кричав на старших, закидаючи їм егоїзм і жадобу. Так само не здивувався і персонал лікарні в Нью-Йорку, побачивши жінку з роздробленою щелепою: її ударив незнайомець, який почув, як вона наказує п’ятирічному синові віддати свою найкращу іграшку сусідській дитині.

Чік Моррісон спробував здійснити турне країною, щоб підтримати моральний стан населення промовою про саможертовність та суспільне благо. Його закидали камінням під час першої ж зупинки, тому він мусив повернутися до Вашингтона.

Ніхто раніше не називав їх «найкращими людьми», — а зараз, називаючи, кожен замовкав, щоб усвідомити значення цих слів. Усі знали — кожен у своїй спільноті, районі, офісі чи крамниці, — хто наступний не з’явиться на робочому місці одного з найближчих ранків, хто мовчки зникне у пошуках незнаних рубежів. Обличчя цих людей були напруженіші, ніж лиця інших, їхні погляди — цілеспрямованіші, енергія — тривкіша. Тепер ці люди вислизали одне по одному, зникали з усіх куточків країни — тієї країни, яка була зараз лише подобою своєї давньої королівської слави, що зазнала краху через лихо гемофілії: найкраща її кров витікала з незагойної рани.

— Але ж ми хочемо переговорів! — кричав містер Томсон своїм помічникам, наказуючи, щоб тричі на день усі радіостанції повторювали спеціальне повідомлення. — Ми хочемо вести переговори! Він почує! Він відповість!

До радіоприймачів, налаштованих на всі можливі звукові частоти, було прикріплено спеціальних слухачів, які вдень і вночі повинні були чекати на відповідь з невідомого передавача. Відповіді не було.

На вулицях міст ставало дедалі більше порожніх, позначених безнадією, абстрагованих облич, але про що свідчив такий вираз, ніхто зрозуміти не міг. Одні люди втікали у підпілля незаселених регіонів, натомість інші могли порятувати тільки свої душі, тому втікали у підпілля своїх думок — і не можна було збагнути, чи ховаються за цими отупілими, байдужими очима скарби на дні копалень, що давно гибіють без розробки, чи це просто зяюча порожнеча, яку ніколи не вдасться заповнити.

— Не знаю, що робити, — сказав помічник наглядача нафтоперегінного заводу, відмовившись узяти на себе обов’язки наглядача, коли той зник. Агенти Ради специфікації не могли зрозуміти, бреше він чи ні. Надмірна запопадливість у його голосі, відсутність сорому чи вибачливого тону змусила агентів запідозрити, що він або бунтар, або дурень. Перекладати роботу на інших було небезпечно.

— Дайте нам людей! — ця вимога, звернена до Ради специфікації, дедалі гучнішала, вона лунала з різних куточків країни, спустошеної безробіттям. І ні ті, хто висував вимогу, ні члени Ради, не наважувалися промовити небезпечних слів, про які насправді йшлося: «Дайте нам здібних людей!» Усі стояли в черзі, бажаючи працювати двірниками, кочегарами, вантажниками і мийниками посуду. Ніхто не прагнув обіймати посад директорів, менеджерів, наглядачів, інженерів.

Катастрофи на нафтоперегінних заводах, аварії дефектних літаків, вибухи доменних печей, зіткнення потягів і чутки про п’яні оргії в офісах щойно призначених директорів викликали у членів Ради страх перед людьми, які зголошувалися на