Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Ви хочете мати балкон над клумбою? Це я вам організую не сходячи з місця!

— Знову не те. Я хочу вам сказати, що коли б не моя посада, то ви б у мене захурчали з цього вікна просто на клумбу! Як там казали? Ніжками мель-мель, і танцюй гопки!. На жаль, викинути я вас не можу, так що маєте змогу вийти звідси своїм ходом. Автобус — за годину. Щасливої путі!

Шпинь ще не вірив.

— Ви, мабуть, жартуєте? Зараз уся молодь така пішла. Веселуни, насмішники.

Гриша підійшов до дверей, відчинив їх, покликав дядька Обеліска:

— Товаришу Надутий, проведіть, будь ласка, товариша Шлиня до автобуса і простежте, щоб він не заблудив!

Шпинь збирав свої папери, запихав до портфеля, озирався не так наполохано, як зачудовано.

— Куди я попав! З таким досвідом і вскочити до такого некультурного керівника! Ай-яй-яй! Вам пояснити, хто ви такий?

— Не треба. Знаю й сам.

Дядько Обеліск дивився на Шпиня і не міг стямитися.

— Це хто ж воно такий?

— Шпинь, — засміявся Гриша.

— І теж окаянствує й дурачествує, як наш Пшонь?

— Точно.

— То, може, це нашого Пшоня перейменували? — потер ногу об ногу дядько Обеліск.

— Може, й перейменували, — випроваджуючи Шпиня за двері, згодився Гриша.

— Хуліганствуєте! — злостиво помахав портфелем Шпинь. — А хто культуру буде розвивать?

— Розвинемо, розвинемо! — заспокоїв його Гриша. — Не ваш клопіт. Нам тепер головне — відбитися від цієї шпиньопшонії, яка наповзає на Веселоярськ, мов стихійне лихо!

Дядько Обеліск, обережненько підштовхуючи Шпиня до сходів, бурмотів собі під ніс: «Шпиньопшб… Шпиньопшон… тьху!»

Гриша не знав, плакати йому чи сміятися Один француз написав книжку «Філософія сміху й плачу», де говориться, що в момомент сміху вивільняється надмір нервової енергії. Коли б Гриша знав про цей надмір, він би спробував застосувати його в копанні буряків, у кормовиробництві або принаймні у взаєминах з Дашунькою. Але, не володіючи іноземними мовами, він не міг читати всього понаписуваного про сміх і сльози, єдине ж, що міг, це махнути рукою услід Шпиневі і добродушно промовити:

— От гадство!

Після цього подзвонив Зіньці Федорівні, щоб довідатися, як іде збирання кукурудзи, але Зінька Федорівна сказала, що сьогодні зрання вона грунтовно займається не кукурудзою, а колесом на стовпі.

— Колесом на стовпі? — здивувався Гриша.

— А ти такий святий та божий, що й не знаєш нічого! Хіба то не ти витяг старе колесо з «Бєларусі» на бетонний стовп біля чайної, щоб там лелеки гніздилися? Стовп стоїть, лампи денного світла на ньому горять, гніздо, заквітчане вербовими галузками, стирчить на стовпі, лелеки там не гніздяться, а в мене комісія по цьому колесу!

Гриша не повірив.

— Не може бути, Зінько Федорівно!

— А ти прискоч, поглянь та послухай!

— І що ж вони кажуть?

— Що, що? Шиють мені розбазарювання сільгосптехніки.

— Але ж колесо вибракуване!

— Спробуй довести. Колесо вгорі, а комісія внизу.

— Зінько Федорівно! — гукнув у трубку Гриша. — Я зараз прибуду і розвію всі сумніви й підозри!

— Розвій, розвій, — погмикала багатодумно Зінька Федорівна.

Гриша розігнався до Ганни Панасівни, щоб попередити, де його можна знайти коли що, але тут виник дядько Обеліск, засапаний і збаламутілий, мовчки розкинув руки, тоді показав униз.

— Одпровадили? — спитав Гриша.

— Цього випхав, а вже нові нагрянули і требують вас.

— Хто? Де?

— Не кажуть хто, а бігають надворі перед сільрадою і требують!

— Скільки їх?

— Двоє.

— А хоч звідки ж?

— Мабуть, здалеку, бо захекані й спітнілі.

«Ну, гадство! — подумав Гриша. — Коли ж скінчиться ця шпиньопшонія?»

Він ішов за дядьком Обеліском, як віл під обух. Здавалося, все вже бачив за ці кілька місяців, усього спробував, але такого…

Довкола сільрадівської клумби, плеканої Ганною Панасівною, бігало двоє лисих чоловіків у спортивних костюмах (як у Пшоня, як у Пшоня!), випинаючи груди, згинаючи калачиками руки, роздуваючи ніздрі, розметуючи веселоярівську рінь новісінькими імпортними кросівками, які веселоярівцям ще й не снилися.

— Голова сільради? — видихнув перший, забачивши Гришу.

— Тов-вариш Лев-венець? — підпрігся до нього другий.

— Ну, я, — сказав Гриша, — в чому справа, товариші?

Але вони вже відбігли від нього на той бік клумби і чи й почули, що він сказав.

— Ви не бігаєте? — поспитав передній, порівнявшись з Гришею.

— Ні, а що?

— А те, що навіть єгипетські фараони бігали, щоб виказати перед народом свою жвавість і кондицію, — прохекав йому другий бігун.

— Та хто ви такі? — здивувався Гриша.

— Ми з добровільного товариства «Біг підтюпцем», — пояснив перший.

— Із обуренням довідалися, що у вас тут ніхто не бігає! — додав другий.

— І для цього ви сюди прибігли? — не повірив Гриша.

— У нас заява, і ми повинні її закрити! — вигукнув перший. — Ви можете підписатися, що ніхто тут не бігає?

— Собаки бігають, люди — працюють.

— А інтелігенція?

— Інтелігенція теж працює.

— А пенсіонери?

— І пенсіонери працюють. Чи ви не знаєте, як в селі люди живуть?

— Тоді розпишіться!

— Скільки завгодно!

— Ну, ми побігли!

— Біжіть, та не перечіпайтесь!

Іти до Зіньки Федорівни перехотілося. Після Шпиня і цих бігунів ще дивитися на колесоперевіряльників?

Сів за пошту. Серед казенних паперів (Ганна Панасівна підрахувала, що за рік сільрада одержує їх 1207 штук) побачив листівку від Недайкаші. Той відповідав згідно з установленим порядком акуратно, в строк: «Шановний товаришу Левенець! Ваше питання вирішується». Тобто, як казали наші предки, ні тпру, ні ну!.. Гаразд, ми терплячі. Гриша дістав з шухляди чисту листівку і, як це робив тепер щодня, швидко написав: «Товаришу Недайкаша! Як там моє питання?»

Будемо дотримуватися нашого предковічного звичаю: не лякатися, не плакати, а сміятися!

Колись Петро Перший видав спеціальний указ «О бережении земледельцев»: «Земледельцы суть артерии государства, и как через артерию (то есть большую жилу) все тело человеческое питается, так и государство последними, чего ради надлежит оных беречь и не отягощать через меру, не паче охранять от всяких нападков и разорений и особливо служилым людям порядочно с оными поступать».

Ось тобі й «паче охранять»! Зродилося в нашому Веселоярську щось таке темне й злочинне і тепер піратствує, мов бацила. Черв’яка в яблуці терплять, бо то ознака, що яблуко без хімії. Шашеля в дереві, бо він свідчить, що то дерево, а не плита на синтетичному клеї. Чому ж терпимо оце породження єхидни? Хто ми є? Нащадки якихось доволі отруйних газів всесвіту, очищаючих спалахів галактичних блискавиць чи потоків космічної грязюки? Одні від газів, інші від блискавиць, треті від грязюки. Ці тільки забруднюють світ, і доводиться його щоразу