Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

є у вас у душі? Справді, я віддаю вам моє життя, усеньку мою душу, тільки для вас б’ється моє серце, і ось, коли я цілком належу вам, коли я подумки кажу собі, що помру, якщо втрачу вас, то вас навіть не лякає думка, що ви належатимете іншому! Ні, якби я був на вашому місці, якби я відчував, що мене люблять так, як я вас люб­лю, я вже сто разів простягнув би руку поміж цими ґратами і потиснув долоню сердеги Максимільяна, сказавши: «Я буду вашою, тільки вашою, Максимільяне, на цьому білому світі й на тому».

Валентина нічого не сказала, та Максимільян почув, як вона зітхає і хлипає. Він відразу ж схаменувся.

— Валентино, Валентино! — вигукнув він. — Забудьте мої слова, якщо я засмутив вас!

— Та ні, — відказала вона, — усе це правда, та хіба ви не бачите, яка нещасна я і самотня. Я мешкаю майже в чужому домі, тому що мій батько майже чужий мені, і ось уже мою волю щодня, щогодини і щохвилини гнітить залізна воля моїх володарів. Ніхто не бачить моїх страждань, та й сказала я про них лише вам. Здається, наче всі добрі зі мною, усі мене люблять, та насправді всі вороже до мене ставляться. Люди кажуть: пан де Вільфор надто поважний і занадто суворий чоловік, щоб виявляти велику ніжність до своєї доньки, зате вона має бути щаслива, що знайшла у пані де Вільфор другу матінку. Так ось, вони помиляються: батько геть байдужий до мене, а мачуха страшенно ненавидить мене, і ця ненависть ще страшніша від того, що прикривається постійною усмішкою.

— Ненавидить вас, Валентино? Як це можна вас ненавидіти?

— Друже мій, — сказала Валентина, — мушу вам сказати, що ненависть її до мене пояснюється дуже просто. Вона любить свого сина, мого братика Едуара.

— Та й що?

— Ох, мені якось дивно долучати сюди грошові питання, проте мені здається, що її ненависть випливає саме з цього. У неї самої немає ніякого маєтку, а я здобула велику спадщину від моєї матінки, і це багатство ще подвоїться тим, що колись успадкую я від пана і пані де Сен-Меранів, отож, мені й здається, що вона заздрить мені. Боже милий, та я віддала б їй половину мого маєтку, аби лиш почуватися рідною донькою в домі мого батька, простісінько зараз оце вчинила б.

— Сердешна моя Валентино!

— Авжеж, я почуваюся скутою і зараз такою кволою, що мені здається, буцім пута мої підтримують мене, і я боюся їх позбутися. Та й батько мій не належить до тих людей, яких можна не послухатися безкарно: він владає мною, він і вами владав би, і самим королем, тому що він дужий своїм незаплямованим минулим і своїм майже недоступним становищем. Присягаюся вам, Максимільяне, я не встрягаю в боротьбу, тому що остерігаюся в такий спосіб погубити вас разом із собою.

— І все ж таки, Валентино, — сказав Максимільян, — не можна поринати в таку розпуку і так похмуро дивитися в майбутнє!

— Друже мій, я оцінюю його за минулим.

— Та послухайте-но, якщо з аристократичного погляду я й не є блискучою партією, то все ж таки я в багатьох відношеннях належу до того світу, в якому ви живете. Минулася та пора, коли у Франції існували дві Франції: панство часів монархії зіллялося з панством Імперії, аристократи меча поріднилися з аристократією гармати... А я належу до цієї останньої: у війську мене чекає пречудове майбутнє, у мене хоч і невеличкий, зате незалежний маєток, урешті у нашім краю пам’ятають і шанують мого батька як одного з найшляхетніших купців, які коли-небудь існували. Я кажу «в нашім краю», Валентино, адже ви теж майже з Марселя.

— Не кажіть мені про Марсель, Максимільяне, саме це слово нагадує мені про мою матінку, цього янгола, за яким усі побиваються, вона недовго охороняла свою доньку на землі й, вірю, і далі охороняє її, дивлячись на неї зі свого вічного притулку. Ох, Максимільяне, якби жива була моя сердешна матінка, то мені не треба було б боятися: я сказала б їй, що кохаю вас, і вона оборонила б нас.

— Якби вона була жива, — відказав Максимільян, — я не знав би вас, тому що ви самі сказали, що були б тоді щасливі, а щаслива Валентина й не глянула б на мене.

— Друже мій, — вигукнула Валентина, — тепер ви несправедливі до мене... Але скажіть...

— Що ви хочете, щоб я сказав вам? — помітивши, що вона вагається, запитав Максимільян.

— Скажіть мені, — провадила дівчина, — чи не було в Марселі якогось непорозуміння поміж вашим батьком і моїм?

— Ні, я ніколи не чув про це, — відказав Максимільян, — якщо не брати до уваги того, що ваш батько був дуже ревним прихильником Бурбонів, а мій батько відданий був імператорові. Гадаю, у цім і була їхня єдина розбіжність. Тільки чому ви про це запитуєте?

— Зараз поясню, — сказала дівчина, — вам належить усе знати. Це сталося того дня, коли в газетах опублікували звістку про ваше відзначення кавалером Почесного легіону. Ми всі були в дідуся Нуартьє, і ще там був Данґляр, ну, той банкір, що його коні позавчора мало не вбили на смерть мою мачуху і братика. Я читала дідусеві газету, а всі інші обговорювали шлюб панни Данґляр. Коли я сягнула того місця, що стосувалося вас і що про нього я вже знала, тому що напередодні вранці ви сповістили мені цю приємну новину, так ось, коли я сягнула того місця, я почувалася дуже щасливою... і була дуже схвильована, адже треба було вимовити ваше ім’я вголос, я, звісно, пропустила б його, якби не остерігалася, що це хибно витлумачать, тож зібрала всю мою мужність і прочитала його.

— Люба Валентино!

— І ось, насилу пролунало ваше ім’я, мій батько обернувся. Я була так певна, що ваше ім’я вразить усіх, немов удар грому (бачите, яка я несамовита!), що мені здалося, ніби мій батько здригнувся, як і пан Данґляр (а то вже, я певна, тільки в уяві моїй було).

«Моррель, — сказав мій батько, — зачекайте-но! — І насупився. — Чи не з тих він марсельських Моррелів, запеклих бонапартистів, із котрими нам довелося мати стільки мороки у 1815 році?»

«Авжеж, — відказав Данґляр, — мені навіть здається, що це син того корабельного власника».

— Ти ба! — сказав Максимільян. — І що ж на те ваш батько?

— Він сказав таке... не зважуся навіть повторити.

— То скажіть-таки, — усміхнувшись, попросив Максимільян.

«Їхній імператор, — провадив батько, насупивши брови, — умів їх ставити на місце, усіх цих шаленців: він прозивав їх гарматним м’ясом, і це була правдива назва для них. Я з радістю бачу, що новий уряд знову втілює в життя цей рятівний принцип. Якби воно тільки задля цього зберегло Алжир, я вітав би цей уряд, хоч Алжир і задорого нам коштує».

— Це справді досить груба політика, — сказав Максимільян. — та нехай вас не бентежить те, що сказав пан де Вільфор: мій батько не поступався тут вашому і завжди казав: «Не розумію, чому імператор, що завжди так розсудливо чинить, не набере полку із суддів і адвокатів, щоб посилати їх щоразу на