Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

Джил і Бяклі немов цебром холодної води облило. Їм здалася дуже правдоподібною версія принца, що слова на камені не мають до них жодного стосунку і трапилися їм на очі випадково.

– Прошу пробачення, ваша світлість, – заперечив Трясогуз. – Ні про яку випадковість не може бути й мови. Нас веде Аслан. І це його волею король велетнів наказав висікти цей напис на камені. Усе, чому судилося статися, Аслан знав заздалегідь. І те, що відбувається в цю мить, – теж!

– Він, мабуть, прожив тисячі років, цей ваш Аслан, – сказав лицар і знову зайшовся сміхом.

Джил відчула, що цей його сміх уже шарпає їй нерви.

– І ця ваша пані теж не немовля, – примітив Трясогуз, – раз пам’ятає напис, який висікли тисячі років тому.

– Влучно сказано, жаб’яча мордочко! Ти влучив у яблучко! Тому що вона й справді божественного роду й не підвладна часу й смерті. Тим всеосяжніша моя вдячність за її безмірну щедрість до жалюгідного смертного. Знайте ж, панове, я людина злощасна і схильна до дуже дивної недуги. Тільки її світлості вистачає терпіння панькатися зі мною. Я сказав – «терпіння»? Але хіба справа тільки в ньому? Вона обіцяла подарувати мені величезне королівство в Білому світі. А коли я стану королем, на додачу ще й шляхетну руку свою, і серце. Але про це я розповім потім, інакше ви просто помрете з голоду. Гей, хто-небудь! Вина! Закусок для гостей! Будь ласка, сідайте, панове. А вас, пані, прошу сюди, ось у це крісло. І я продовжу свою розповідь…

Розділ 11

Срібний трон

Коли подали страви – а це були пироги з голубиним м’ясом, шинка, салат, тістечка – і всі присунули стільці до стола, приступивши до трапези, лицар продовжив свою розповідь.

– Зрозумійте, друзі, я зовсім не знаю, хто я і звідки потрапив у Темне королівство. Скільки себе пам’ятаю, я завжди жив при дворі цієї найчудовішої з королев. Мені здається, що вона врятувала мене від якогось лихого чародійства і привела сюди з безмірної милості… Жаб’яча лапко, любий друже, твій кубок порожній. Дозволь, я його наповню… Так от, про що це я?

– Королева врятувала вас від чародійства, – нагадала Джил.

– Авжеж, королева врятувала мене від чародійства. Мені здається, що так воно й було. Адже навіть тепер я буваю схильний до нападів і ніхто, крім неї, не може звільнити мене від них. Щоночі настає година, коли мій розум найжахливішим чином змінюється, а слідом за розумом і моє тіло. Тому що спершу я стаю надзвичайно буйним і, якщо не прив’язаний, кинувся б на найдорожчих друзів і занапастив би їх. А слідом за цим я перетворююсь на подобу величезного змія – неситого, лютого й нещадного… Добродію, будьте такі люб’язні, візьміть ще шматочок пирога, благаю вас… Так мені розповідають, і, поза всяким сумнівом, це правда, бо моя пані каже мені те саме. Сам я нічого про це жодним чином не знаю, тому що, коли проходить моя година, я прокидаюся, забувши про цей мерзенний напад, прокидаюся в міцному тілі й здоровому розумі, тільки дещо стомлений… Мила дівчино, скуштуйте, будь ласка, медяників, ну, хоч один! Їх мені доставили з варварської південної землі, на самому краю світу… А тепер її королівська величність завдяки своєму мистецтву дізналися, що я звільнюсь від закляття тоді, коли вона зробить мене королем якоїсь країни в Білому світі й покладе її корону мені на голову. Країна вже вибрана, як і саме місце виходу на поверхню. Землюки невпинно працюють і вдень, і вночі, підкопуючись під цю країну. І на сьогодні вони прорили хід так далеко і так високо, що залишилося прорити зо два десятки кроків до самої трави, якою ходять жителі тієї країни у верхньому Білому світі. Чекати залишилося небагато. Сама пані сьогодні на будівництві, і я збираюся відіслати їй звісточку. Коли ж тонка перетинка, яка відділяє мене від мого королівства, буде пробита, я, з її ім’ям на вустах, у чорних обладунках кинуся вперед із тисячею землюків і як сніг на голову обрушуся на ворогів, знищу їхніх ватажків, заволодію їхніми фортецями і, поза всяким сумнівом, стану їхнім законним володарем. За одну добу!

– Чи не занадто сувору участь ви їм приготували? – не стримався Бяклі.

– До чого ж ти тямущий, отроче! – вигукнув лицар. – Клянуся честю, мені не спало це й на думку! Однак ти, певно, маєш рацію…

І лише на коротку, найкоротшу мить затьмарилося його обличчя. Але враз прояснилося, і він знову вибухнув сміхом.

– Але що це ми все про погане та про погане! Досить сумувати! Ви лише уявіть собі, як ці там, нагорі, поспішають у своїх справах і ні сном ні духом не відають, що під їхніми мирними полями і підлогами, варто лише копнути, га-га, причаїлася величезна армія, яка тільки й чекає на сигнал, аби вдарити по них з-під землі, мов тисячі гейзерів! А вони – га-га! – навіть не підозрюють! Та від спогаду про це вони самі порвуть боки з реготу – потім, коли буде вже пізно!

– Не бачу нічого смішного, – спалахнула Джил. – Упевнена, ви станете злосливим тираном та деспотом.

– Та звідки ви взяли? – здивувався лицар, досі сміючись, і поплескав її по голові, якось зовсім не по-доброму. – Може, маленька панночка досвідчена у великій політиці? Вам нема чого лякатися, пані. Коли я стану правити цією країною, то буду у всьому радитися з моєю пані, яка стане моєю королевою. Її слово буде для мене законом навіть тоді, коли моє слово буде законом для людей, яких ми підкоримо.

– Там, звідки я сюди потрапила, – дошкульно зауважила Джил, відчуваючи, що її неприязнь до принца зростає з кожною хвилиною, – чоловіків, якими попихають їхні дружини, не поважають. Їх називають слиньками та нікчемами!

– Коли в панночки з’явиться власний чоловік, вона буде дивитися на речі зовсім інакше, вже я вас запевняю, – сказав лицар, очевидно, вважаючи це дуже кумедним. – Та моя пані – інша справа. Я неабияк радий жити за її вказівкою. Вона вже врятувала мене від тисячі напастей. Жодна мати не дбає стільки про свою дитину, як її королівська величність дбають про мене. Ось, наприклад, при всіх своїх справах і клопотах вона виїжджає зі мною у Білий світ, щоб мої очі звикали до