Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанiв, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не мiг же я його кинути, раз я по нього сюди полiз. А в руцi вiн менi заважав.

Ой-йой! Як там облiгацiї або грошi, то, може, з них уже каша у водi розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика i вiдстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.

— Та ти що — таки дiстав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж вiн був певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: "Дiдько з ним! Хай горить синiм полум'ям!" А воно, бач… Менi було страшенно приємне його здивування. Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути й зазнати всiх отих прикрощiв. Кращої похвали, нiж це Павлушине здивування, для мене не було.

Але скромнiсть не дозволила показати, що менi приємно. I я сказав: "Та!" — i махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?

— Ану, присвiти лiхтариком, — попросив я Павлушу i почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стiльки розгорталася, скiльки вiдпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарештi газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, i ми побачили скрученi руркою якiсь папери, пописанi олiвцем. Я схилився нижче i прочитав на згинi:

"…знову в бiй. Бережи донечок наших i себе. Цiлую. Михайло."

Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати i хитнув головою.

То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи з фронту чоловiка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останнiй день вiйни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скiльки минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловiк. I завзятущий садiвник. То вiн насадив цей багатий сад перед вiйною, так i не скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали…

I те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтовi листи дядька Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що зараз отам, попiд хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно — все це набуло для мене якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до армiї, наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцiї i зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця. I гордiсть з цього радiсно залоскотала пiд серцем.

I я вже нi крапельки не шкодував, що пiрнув по тi листи. Тiльки подумав: "Бережи донечок наших…", а вони, бач: "Не гавкайте, мамо". I стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сидiла зараз верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи її чоловiка загинули, i може, згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них…

I жаль менi стало, що вона так наївно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх чогось саме її покарав, бiльше всiх затопив, аж по самiсiньку стрiху, а невiрникiв, атеїстiв, дiда Салимона, наприклад, навiть не зачепив… Де ж справедливiсть?

I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.

Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — i все.

— Ходiмо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми пiдвелися.

— Я отут-о, через горищне вiкно влiз, — розповiдав Павлуша. — Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.

Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.

— Ти давай лiзь, а я посвiчу, — сказав Павлуша.

— Нi, давай разом, — мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.

— Ну, давай, — не став вiн заперечувати. — Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.

I ми полiзли.

Я перший.

Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.

Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: "Свят! Свят! Свят!". Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.

— То я, бабусю, не бiйтеся, — проказав я i простягнув їй листи. — Нате ось!

Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.

— О господи! О господи! — промовила розпачливо i знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..

I так жалiбно, так тужно