Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

— О, ще поборемось! — чомусь голосно сказав собі я. — Дядько не віддасть так скоро своїх позицій.

Це мене заспокоїло. Я навіть почав байдужіше дивитися на весілля в протилежнім будинку. Там декілька гостей, які попростіше, вийшли на вулицю й під нечутні звуки гармошки весело тупали ногами й розмахували руками.

Стемніло. Заля набралася свого таємного вигляду, що я його так любив. У вікнах протилежного будинку засвітилися веселі вогні. Було тихо, тихо.

Нараз я почув кроки. Я оглянувся. То був Агамемнон. Він підійшов до другого вікна й теж почав дивитися в нього, а довга його тінь упала аж через усю залю. Він певно виглядав свого пана.

Я задумався. А коли глянув за декілька хвилин на Агамемнона — його там не було. Як тінь прийшов, як тінь і щез.

Я глянув знову у вікно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого під’їзду, Агамемнон уже був біля неї і поволі одчиняв дверці. У них показалася якась біла фігура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося... Я швид­ко обернувся лицем до дверей і ждав.

...чулися голоси. Двері відчинилися — і в темряву залі вступила вона.

— Ах! — почувся тихий скрик. Я бачив, як та фігура одхитнулася пріч, а дядько обняв її за стан.

— Агамемнон! — суворо крикнув він, але в цей момент вся заля наповнилася елєктричним світом.

— Як я злякалась, — тихо продзвенів мелодійний, як сама музика, голос. По мені мов іскра яка пробігла.

— Чого, моя голубко? — спитав дядько й, не чекаючи відповіді, казав далі. — А оце мій небіж. Деякий час нам доведеться усім трьом жити тут разом, але сподіваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, — і дядько чомусь розсміявся колючим сухим сміхом.

Я промурмотів своє ймення. Вона простягла мені руку, а я — не знаю як це й сталося — припав устами до тієї атласової рученьки. А вона... нахилилася й поцілувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тілі від цього першого поцілунку в моїм житті.

— Дуже рада, дуже рада, — сказала вона двічі, але в словах, що говорили про радість, чулася тривога.

— Харон! — нараз крикнув мій дядько. Вона аж здриг­нулася.

Ударом лоба розчинивши двері, до залі вбіг здоровенний пес і, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фіґуру.

— Хароне! — звернувся дядько до собаки. — Це буде твоя нова господиня. Ти повинен її берегти! — роздільно й підкреслюючи промовив він.

Пес підійшов до неї й хотів теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом відхитнулася, очима шукаючи захисту.

— Чого ти, чого? Він буде найкращим твоїм сторожем. Погладь його.

— Я боюсь... — прошепотіла вона.

— Чого ж боятись? Ну годі, погладь.

Несміливо висунувши руку з-під білого плаща, вона двічі погладила пса та швидким рухом відсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безліччю нових якихось, цілком мені невідомих, почувань і, здається, мало собі уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав мені очі, й те, що діялося довкола, якось не доходило до моєї свідомости.

— Чого ж це ми стоїмо? Ходімте до їдальні. Треба ж випити за солодощі будучого життя. Ти не ремствуй на мене, — звернувся він до жінки, — що на нашому весіллі нема гостей, музики, танців, безглуздих окриків, биття бокалів... Це все дурниці.

— О, звичайно, звичайно! — похопилася вона.

Ми увійшли до розкішної їдальні нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стінах мальовничо розмістилися полиці з блискучим посудом, посередині стояв дерев’яний, нічим не вкритий, стіл, на ньому вечеря. Всюди старинне срібло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з тріскотом розкупорив пляшку шампана й ми всі четверо — так, четверо, а не троє, випили іскристого трунку, але — в повному мовчанню. Воно — це дике весільне мовчання було п’ятим гостем при нашій трапезі.

Говорив тільки сам дядько й дедалі оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жінки, близько нахилявся до неї, не помічаючи, як вона стримує себе, щоб не одхилитися; якби змога — поставила б між собою й ним залізо. Але дядько нічого того не помічав, нахилявся ще ближче й безперестанно просив її пити. Його очі зробилися вузькі, масляні, товсті губи почервоніли, й він проливав вино на стіл.

А вона? Сиділа мов загіпнотизована, старалася усміхатись на тупі дядькові жарти; біле весільне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомічно губилася в дядькових долонях, а очі, очі... Вони підіймалися вверх і дивились — з такою тоскою, з таким смутком, що я не міг дивитися на них — моє серце рвалося на часті.

— Ти... ти... Що ти?.. Хто ти?..

Обривки якихось питань, недокінчені мислі, безплотні образи — все те вихором тоскливим вертілося в моїй голові, а над усім панувало гостре, як штилет, і отруйне, як цикута, почуття плакучої безсилости. Пігмей перед стихією, приголомшений васал перед всемогутнім бароном. Зрештою, я не знав навіть, проти кого