Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

Теумар окреслив наконечником стріли нешироке коло. Тепер треба було розбити простір і звільнити місце для заклинання.

Він натягнув лук випустив по черзі,  у різні боки чотири стріли. Остання полетіла у напрямку півночі – туди, де таїлася за непрохідними лісами, така бажана для Айни Етеляна.

Зелений Ур уже зійшов на небі, і тихе світло його, мерехтячі, лилося через темні крони дерев.

Теумар дивився на знайому зірку. Він сумнівався, що магії вистачить для них двох, але прагнення повернути додому, в безпеку Айну було для нього зараз понад усе.

Айне він не зізнався у своїх побоюваннях – не хотів заперечень та сутичок. У пориві відчайдушної самопожертви вона могла відмовитися від такого щедрого дару, тому Теумар вважав за краще діяти мовчки.

Поки Теумар готував дорогу, Айна збирала всю доступну силу, усю пам'ять про ті таємні знання, яким навчала її мати. Не думала вона у своїй легковажності, що наука ця їй колись так гостро знадобиться!

Ще зовсім недавно мріяла вона про заміжжя і щасливе життя разом з Лемі, а зараз його обличчя, колись таке дороге, розпливалося і вислизало з її пам'яті. 

– Готова? – запитав Теумар.

Айна зосереджено кивнула головою.

Теумар хлюпнув водою по колу, тихо прочитав слова виклику вогню, і через кілька хвилин стіна жаркого полум'я  оточила їх.

– Добрий знак! – прошепотіла Айна.

– Сподіваємось на це…

Теумар дістав із поясної сумки флакон, де в чорній порожнечі виблискували дві золотисто-червоні краплі.

– Не віддавай вогню одразу обидві… – шепнула Айна, – раптом однієї стане достатньо, щоб вирватися звідси… Ми не знаємо, куди магія занесе нас. 

Слова ці здалися Теумару розумними.

Він витрусив на долоню одну краплю, а флакон простяг Айні.

– Візьми… хай буде в тебе, – сказав якомога байдужіше.

– Ні, – вона рішуче відштовхнула його руку, – це твоя сила, і лише ти маєш право нею розпоряджатися…

Теумар нічого не зосталося, як погодитися. Якби тільки знати, як діє ця магія! Але в Лянсиді її використовували, здебільшого, для лікування тяжких хвороб і під час стихійних лих, інша її сила так  і залишалася  для Теумара невідомою.

Він не поспішав ховати флакон назад у сумку, а обережно стиснув його в долоні.

– Час!

– Я починаю… – прошепотіла Айна.

Вона взяла ніж, зрізала пасмо свого волосся, потім пасмо волосся Теумара, швидко сплутала їх разом, шепочучи заклинання, і кинула той жмут у вогонь.

Полум’я спалахнуло чистим зеленуватим світлом, і Теумарові раптом дуже виразно здалася Укка: чаклунка стояла на порозі його кімнати в Лянсіді і, пронизливо дивлячись прямо йому в обличчя, щось говорила. Темні губи її швидко ворушилися, але Теумар слів розібрати не міг.

– Теумар! – крізь ревіння вогню долетів до нього відчайдушний окрик Айни. 

Він здригнувся, ніби прийшов до тями. Крапля магії перетворилася на розпечене вугілля  і обпалила  йому долоню.

Теумар, застигаючи від страху і усвідомлення того, що все це марно, струсив його в полум'я. Ще яскравіше спалахнуло тоді полум'я, оточило їх непроникною стіною, за якою вже не можна було розрізнити ні лісу, ні озера, ні небо.

Айна злякано скрикнула, міцно притулилася до Теумара і сховала обличчя на його грудях. Теумар не стане заплющувати очі. Обіймаючи тремтячу дівчину, безстрашно дивився в обличчя грізної невідомості.

Найбільше лякала його думка, що нічого не вийде – вогонь піде в землю, а вони й з місця не зрушаться. До того ж він не знав, що має статися, бо не знав, як діє ця магія.

Він чекав вихору, урагану, який підхопить їх і перенесе лише одним богам відомо куди, тому все міцніше і міцніше стискав у своїх обіймах Айну, щоб ніякий ураган не зумів вирвати її з його рук.

І зовсім як тоді, в глибинах озера, Теумар втратив уявлення про час, час зупинився поряд із ними, жодного часу більше не існувало. 

Теумарові здалося, ніби вогонь став прозорішим, і він побачив густий, чорний дим, що клубився по той бік.

Перемагаючи розпач, Теумар думав про Етеляну і благав бога Вогню повернути, якщо не його, то хоча б Айну додому, тому що вона вирушила в цей шлях  примусово, під тиском, і   не повинна розплачуватись за невиконані клятви. Це він, Теумар, змусив її принести ці клятви, тому й відповідати за все тільки  йому! 

Теумар розумів, як нікчемні зараз його прохання до невблаганних богів, але ні про що інше він думати не міг. Бажання врятувати Айну було сильніше за всі інші бажання, сильніше тривоги за життя Ізенара і безпеку Лянсіди. Скориставшись напів обмороком наляканої дівчини, він засунув у потайну кишеню її куртки флакон із останньою краплею магії.

Вогонь розступився, утворивши вузький коридор, який вів кудись крізь простір. Спершу Теумару здалося, що він  впізнає обриси Кам'янистої рівнини.

Айна теж відчула, як завмер світ навколо них, і підвела голову. 

– Ходімо! – шепнув їй Теумар. – Куди б ми не потрапили – це наш рух уперед, це краще, ніж чекати тут невідомо чого…