Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Ігноруючи зауваження, Чернишевський спішно пробігся поглядом по кількох коротких фразах, написаних розгонистим почерком друга. Нахмурившись, різко струснув головою. Він, мабуть, щось неправильно розуміє...

– Гей, Фартовий, ділитимешся?

Голос за спиною наближався, та Олег зараз думав про інше – як? Як таке можливо? Свідомість і здоровий глузд категорично відмовлялися сприймати прочитане. Цього не мало статися. Не зараз. Не тепер. Кілька разів моргнувши, знову втупився в записку, намагаючись вдумливіше вчитатися в неї. 

«Олеже, кріпись, Іван Степанович помер три дні тому. Проводили як слід. Поховали поряд з Антоніною Романівною. Вибач, що не повідомив раніше і не приїхав особисто, сам розумієш, треба було організувати все.

Зібрав тобі речей на перший час. Як тільки вийде, одразу під'їду побачитись, поговорити.

Тримайся. Я знайду спосіб витягти тебе звідти. Шторм».

Господи, що це таке? Чому? Чому його життя з кожним днем ​​входить у нові віражі, руйнуючись як картковий будиночок. Чому йдуть усі, кого любив? Все з його вини. Чому?..

– Ти що оглух? – невдоволено гукнув Вовк, штовхнувши Чернишевського ззаду у спину.

Роздратовано скрипнувши зубами, Олег машинально зім'яв у кулаку записку, обертаючись до зека.

– Чого тобі? – примружившись, невидюче оглянув Вовка.

– Нічого, – глузливо посміхнувся зухвалець. – Кажу, негоже поодинці хом'ячити, ділитись треба.

– З тобою, чи що? – пирхнув Чернишевський.

Нерви були на межі. Кулаки так і свербіли гарненько з'їздити настирливому злодію по пиці.

– Чому ж зі мною? З мужиками. Внесок до загальної скрині, так би мовити.

Кілька секунд Вовк дивився на Олега. Після чого неприємно зареготавши, якось різко, не даючи схаменутися, вихопив зім'ятий папірець з його рук.

– Що тут пишуть нашому ментярі? – з тим швидко відскакуючи, Вовк розгорнув записку, збираючись прочитати. – З волі? Чи вирішив і нашим, і вашим? Стукачем стати?..

Ця витівка стала для Чернишевського наче червона ганчірка для бика. Начхати, що зарікався вплутуватися в розбірки. Схоже, інакше ніяк. Він багато може стерпіти, але не таке безпринципне втручання в особисте життя і пам'ять про рідних людей. Не цей плювок у душу.

– Йди до біса! – заревів Олег і, вириваючи папірець, іншою рукою щосили вдарив Вовка по обличчю.

– Ах, ти, гнида! – обурився зек, відбиваючись у відповідь.

Зчепившись у нещадній сутичці, чоловіки ладні були повбивати один одного. Олег був надто заведений. Вовк засліплений бажанням поставити Чернишевського на місце. Хто знає, до чого тоді призвела бійка, якби не своєчасне втручання Тузика та ще декількох чоловіків.

– Гей, Фартовий, остигни! – крикнув старий знайомий, відтягуючи Олега від Вовка, котрого намагалися стримати його шістки.

– Він дістав, нехай не лізе! – фиркаючи, Чернишевський гнівно блиснув очима на головного ворога.

– Заспокойся, я сказав! – заламуючи руки, тримав у облозі Тузик. Коли Олег трохи вщух, шикнув на вухо: – ще не час для таких нападок, Фартовий. Ще не час...

Тоді дивакувату заяву Чернишевський пропустив повз вуха. Без того вистачало про що думати та переживати, щоб ще вдаватися у сенс кожної почутої фрази. Тоді зійшла нанівець не тільки бійка, а й чергова причіпка Вовка. Олег точно не знав, що сталося, але подейкували, ніби у Туза з Вовком сталася серйозна розмова, після якої останній почав стримувати свій норов.

Що це? Довгоочікуваний і такий бажаний спокій? О ні. Чернишевський навіть не сподівався. Не після доленосної розмови із Тузом. Не буває, щоб людина, яка так відчайдушно бажала твоєї смерті, вмить через єдину випадковість заспокоїлася і стала на шлях до перемир'я, навіть якщо йому якось погрожував сам авторитет. Для такого, як Вовк, Туз навряд чи серйозна перешкода, особливо якщо врахувати, що мітив на козирне місце положенця. Вовк просто вичікував потрібного моменту, Олег це відчував.

Очікування затягувалося. Обстановка розпалювалася жаркіше, ніж до бійки. Спокій, якого так жадав чоловік, з кожним днем все ​​більше перетворювався на тортури, роз'їдаючи та руйнуючи зсередини душу. День за днем. Тиждень за тижнем. Місяць за місяцем...

Час тягнувся, мов м'яка гума – в'язко й повільно, затягуючи на дно незворотної вирви. Олег не жив, виживав, змушуючи себе щоранку сповзати зі шконки та щось робити. Щовечора, перед сном, мов молитву повторяв одну-єдину фразу: «Треба витримати, заради Ритки». Бісові припущення про те, що могли зробити з його маленькою дівчинкою в тому страшному місці, змушували кров стигнути у венах. Та думка про Одинцову змушувала рухатися далі.

Раніше було бажання очиститись від бруду, довести всім, заради діда, що онук чистий перед законом та нікого не вбивав, що не варто ставити хрест на їхній родині та таврувати прізвище... Тепер, після смерті останньої рідної людини, все разом, крім Маргарити, стало байдужим. Будь-які докази нічого не варті й нікому не потрібні. Люди давно склали свою думку про нього й навряд чи щось зміниться. Відтепер залишалося одне бажання – помститися. За себе, за близьких, за Ритку. Врятувати її. Врятувати єдину живу душу, котра тримала його на цьому світі.