Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

Хоч життя, мов літо спекотне, І роботи аж завались, Сам собі обіцяю укотре, Що таки неодмінно колись Некомфортною електричкою Аж під самий кордон доберусь І шепну в верболози над річкою: «Я кохаю тебе, Білорусь…» Ні, мені не потрібна віза. Можу в’їхати в будь-яку мить, І ніяка залізна завіса Поміж нами ще не стоїть. Та кохання декларування, Як вдихання, як видихання — Справа ніжна і делікатна. Й не линуть слова рахманні, Крізь вікно у вагон-ресторані, Чи із черева літака. А крізь зарості вузлуваті, Де все дише, пливе й росте, Проказати тобі слова ті, Несподівані, терпкуваті Саме так я й хотів — навпростець. Є багато країн довкола. Схід і захід, зима й весна, А така проста й загадкова В мене ти, Білорусь, одна. Не різка, не разючо-позірна. Загубивши свій росяний слід, Заблукала красуня-князівна І заснула серед боліт. Я давно де попало не пхаю Ані тіло, ні слово своє, Тож якщо я сказав «кохаю», Значить, так воно справді і є. Бо ж ні стерти, ні потіснити Ані з мапи тебе, ні з життя. Ось я й пробую пояснити Незбагненне це почуття. Я назвав би тебе батьківщиною, Хоч одна вже у мене і є, Та такими очима щирими Подивилась ти в серце моє, В тих очах було стільки болю, Стільки смутку на самому дні, І таку я побачив недолю За плечима твоїми в пітьмі, Ніби брат там на брата вирушив, Блискавицю ось-ось ніби викреше Світло й темрява, мінус і плюс. І тоді я для себе вирішив: Я тобою не поступлюсь. * * * Хай довіку сидять в засаді СБУ, ФСБ, КДБ, Та ніякі дядьки вусаті Не віднімуть у мене тебе. Відібрати ніхто не посміє Ні на день, ні на час, ні на мить, Доки білим вітрилом Софія Понад Полоцьком в небі тремтить. Не скорюся ніяким владам І нікому тебе не віддам, Доки є в цьому світі Владьо, Валентина, Роман і Богдан, Доки сонце за обрій падає, Мов підбитий літак — навзнак, Доки ходять по вулицях парою Віктор Жибуль і Вера Бурлак. Відректися мене не намовиш, Бо ж для мене, для мене-таки, Мов павук, снує Хадановіч Віртуозні свої рядки. Уявити собі таке лиш! І хіба не візьме за живе — Знавіснілий демон Шалкевіч Ніжну душу гітари рве! То й ношу я у грудях ту грудку, Ту, що зміг, мов рентген, проявить Пагорб замковий у Новогрудку І довколишній краєвид. Я відчув там цю грудочку гостру Десь під серцем, на самому дні. І ніякий директор радгоспу Вже нічого не зробить мені. * * * Ніч до свого кінця добігла. Доки рими нанизую я, Десь там біло-червоно-біла Понад Мінськом встає зоря. Та хоч день вже новий і почався,