Читати книгу - "Марiя"

Вона потім дорікала Сахновському, — чому не показав, не познайомив з Потебнею?

— Не довелося, — тільки й відповів Сахновський.

І Сераковський загинув. Його повісили...

Які жалібні, журливі години настали в родині Желіговських... Вона бувала там, як і раніше. Як і раніше, часто бачилася з Єлизаветою Саліас. У салоні Саліас, як завжди, точилися бурні розмови. Та порятунок для себе був тільки в роботі—тільки, коли сиділа за столом.

* * *

Писати для Марії — це ж щоразу жити чужим життям, коли і в своєму стільки, що не упораєшся, не встигаєш нічого. А час біжить, як шалений, і все змінюється, і всі навколо змінюються, і ти сама змінюєшся — не тільки зовні. У життя входять нові й нові люди, і приязнь до них накладає відповідальність. Так, відповідальність за них, бажання допомогти, підтримати, навіть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь — куди складніша й відповідальніша, ніж ворожнеча або й просто антипатія. Але в той же час приязнь, дружба, це така незрівнянна ні з чим радість у світі!

З першої ж хвилини Марія пройнялася приязню до цього подружжя.

Єлизавета Василівна Саліас знайомить Марію з новими гостями.

— Художник Якобі Валерій Іванович, а це диво — його дружина Олександра Миколаївна.

Жінка — справді диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить і привертає до себе. У синіх-синіх очах, повненьких по-дитячому вустах стільки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся відтіняє ніжну з легким рум'янцем матовість обличчя. Наче художник підібрав найлегшу, найтоншу пастель. Але головне не ці ніжні й тонкі риси, найбільша краса — усмішка, що немов усіх зігріває.

Трапляється така краса, що одразу скажуть — «яка мила», а потім уже «красива», бо це якась людяна рідна краса, в присутності якої легше дихати. Це одразу відчуває Марія і дружньо потискує немов виточену білу ручку.

Вона ще дуже молода, ця жінка. Марія прикидає в думках — певне, їй років двадцять — двадцять один. У ній непомітно ані зайвої сором'язливості, ані самозакоханої самовпевненості, як трапляється часто у красунь.

— Я дуже рада познайомитися з вами, — каже Олександра Миколаївна. — Я читала ваші твори, ваш роман у «Современнике» про трьох сестер і раділа, що побачу вас у Парижі.

— Я певна, що ви будете обидві задоволені знайомством, тому т;ж хотіла, щоб ви швидше у мене зустрілися, — підхопила графиня. — Я просто нудьгую, коли довго не бачу Марію Олександрівну.

— Хоча ми живемо в одному будинку і бачимось досить часто, — усміхнулась Марія. — У Єлизавети Василівни завжди стрічаєш цікаве товариство. Проте нам і вдвох не буває нудно.

— Так, так, навпаки, нам — двом письменницям, старій і молодій — завжди є про що поговорити.

— О, з вами про різницю віку не думаєш, — щиро сказала Марія. — Дай боже, щоб усі були такі молоді душею. Крім того, мені здається, в нашій праці стирається вік.

— Аби тільки в цій праці не стиралися, не нівелювалися наші жіночі риси, наша жіноча суть. Та приклади історії доводять, що ні — жінки-письменниці, жінки мистецтва лишаються жінками і страждають не менше від притаманних усім жінкам переживань, а може, ще й дужче, — засміялася графиня. — Тому нам, самостійним жінкам, далеко важче, ніж чоловікам, і я радію, коли наш гурт самостійних жінок збільшується.

— Щоб чинити опір?

— Можливо, просто допомагати, підтримувати одна одну. Я ще познайомлю вас з однією дівчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росії. Це також жінка нової формації, Аполлінарія Суслова. — Нахилившись до обох жінок — Марії і Олександри Миколаївни, — графиня Саліас мовила трохи тихіше, щоб почули лише вони: — Надзвичайно цікава дівчина, але зараз переживає особисту трагедію. Якось не находить місця в житті. — І додала багатозначно: — Вона була близьким другом письменника Достоєвського, ближче ніж другом, але чомусь наступив розрив.

— Шурочка, — покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як вона, звичайніший і старший за неї років на десять.

— Гарна пара, — мовила графиня і знову конфіденційно зашепотіла Марії: — Не зважайте на її молодість, вона самостійних передових поглядів і досить сміливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий і нещасливий, і вона покинула чоловіка, який не хоче давати їй розлуки. Отже,з Валерієм Івановичем вони живуть невінчані. Погодьтеся, для цього потрібна і рішучість, і сміливість. У них уже є син, немовлятко, і Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловіком вони закохані одне в одного, тільки він ревнивий до нестями. Певне, і до нас з вами ревнуватиме, — добродушно усміхнулася Єлизавета Василівна.

Вона все про всіх знала, але ж при всій своїй екзальтованості і експансивності завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, і справді, деякі жіночі риси аж ніяк не стиралися, як вона не намагалася удати з себе політичного діяча, її, як і кожну жінку, цікавило особисте життя, не вигадані в белетристиці, а в самому житті щасливі й нещасливі романи, вона охоче давал;і поради, переживала за своїх молодших подруг — одне слово, зберігала всі риси, притаманні підстаркуватим жінкам, коли свої романи уже відходять у спогади.

Марії було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу жінку, і в той же час, дізнавшись про її особисте життя, відчула її ближчою, її, як