read-books.club » Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

190
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 159 160 161 ... 323
Перейти на сторінку:
висіли гребінець і недогризок чорнильного олівця, за пазухою лежали якісь папери.

Даша не стежила спочатку за розмовою. Але те, що розказував одноокий, було, мабуть, дуже цікаве. Потроху з усіх полиць повернулися до нього голови, у вагоні стало тихіше. Фронтовик з гвинтівкою сказав упевнено:

— Ну так, я вас зрозумів, ви, словом, — партизани, махновці.

Одноокий трохи помовчав, хитро усміхаючись у вуса:

— Чули ви, братішки, та не той дзвін. — Провівши ребром зашкарублої руки під вусами, він зігнав усмішку і сказав з деякою навіть урочистістю: — Це організація куркульська. Махнр… Оперує він на Катеринославщині. Там, як двір — то й півсотні десятин. А ми — інша річ. Ми червоні партизани.

— Ну і що ж ви? — спитала весела голова.

— Район наших дій Чернігівщина, тобто Чернігівська губернія, і північні волості Ніжинщини. Зрозуміло?

І ми — комуністи. Для нас, що німець, що пан-поміщик, що гетьманські гайдамаки, що свій сільський куркуль — одна каша… Отож і виходить — плутати нас з махновцями не можна. Зрозуміло?

— Та зрозуміли, не дурні ж ми, ти далі розказуй.

— А далі розказувати так… Після цього бою з німцями занепали ми духом. Відступили в Кошелівські ліси, забралися в такі хащі, де тільки вовки водились. Відпочили трохи. Почали до нас збігатися люди з сусідніх сіл. Жити, кажуть, не можна. Німці серйозно взялися очищати округу від партизанів. А на підмогу німцям — гайдамаки: кожного дня так і влітають у село, і по доносах куркулів — хлоста. Від цих балачок наших-хлопців така злість розбирала — дихати нічим. А на той час підійшов ще один загін. Зібралася в лісі ціла армія, чоловік триста п’ятдесят. Обрали начальника групи — веркіївського партизана прапорщика Голту. Стали думати, в якому напрямі розвивати далі операції, і вирішили взяти під свій нагляд Десну, а по Десні перевозилось до німців військове спорядження. Пішли. Обрали місця, де пароплави проходили коло самого берега. Засіли.

— Ух ти, ну і як же? — спитала голова з полиці.

— А ось як. Підходить пароплав. «Стій!» — кричать у передньому цепу. Капітан не виконав наказу, — залп. Пароплав, звісно, — до берега. Ми зараз же на палубу; поставили вартових, — і перевірка документів.

— Як полагається, — сказав фронтовик.

— На пароплаві вантаж — сідла і збруя. Везуть їх два полковники, один старезний, другий — бравий, молодий. Крім того, вантаж медикаментів. А це нам і потрібно. Стою на палубі, перевіряю документи, дивлюсь, підходять комуністи Петро й Іван Петровські, з Бородянщини. Я зразу догадався, але нічим не виявив, що з ними знайомий. Обійшовся офіціально, суворо: «Ваші документи»… Петровський подає мені паспорт і з ним записку на цигарковому папері: «Товаришу П’явка, я виїжджаю з братом з Чернігова, їду в Росію, і прошу вас, — поводьтеся з нами нещадно, щоб не звернути уваги навколишніх, бо навколо нас — шпики…» Добре… Перевіривши документи, розвантажили збрую, сідла, аптеку, а також п’ятнадцять ящиків вина для підкріплення наших ранених. Треба віддати належне лікареві з пароплава: поводився геройськи. «Не можу, — кричить, — віддати аптеки, це суперечить усім законам і, між іншим, міжнародному трактату». Наша відповідь коротка: «У нас у самих ранені, — значить, не міжнародні, а людські трактати вимагають: давай аптеку!..» Заарештували десять чоловік офіцерів, зняли їх на берег, а пароплав відпустили. Тут же на березі старий полковник почав плакати, проситися, щоб не вбивали, пригадав свої воєнні заслуги. Ну, ми подумали: «Навіщо його чіпати, він і сам скоро помре». Відпустили через свою великодушність. Він і чкурнув у ліс…

Голова на полиці залилась радісним реготом. Одноокий пождав, поки пересміються.

— Другий, чиновник воїнського начальника, справив на нас хороше враження, охоче відповідав на всі запитання, поводився невимушено, ми його теж відпустили… Решту завели в ліс… Там розстріляли за те, що ніхто з них нічого не хотів говорити…

Даша дивилась не дихаючи на одноокого. Обличчя його було спокійне, гірко-зморшкувате. Єдине око, що бачило багато чого, сизе, з маленькою зіницею, задумливо стежило за соснами, що бігли повз вікно. Через деякий час одноокий провадив далі розповідь:

— Недовго довелося посидіти на Десні — німці нас обійшли, і ми відступили на Дроздовські ліси. Трофеї роздали селянам; вина, правда, вихилили по кухлику, а решту віддали в лікарню. По лівий бік від нас на той час орудував Крапив’янський з великим загоном, по правий — Маруня. Наше спільне завдання було — підійти до Чернігова, захопити його зненацька. Якби був у нас добрий зв’язок між загонами… Зв’язку справжнього не було, — і ми спізнились. Німці щодня гонять війська, артилерію, кінноту. Дуже їм допекло, що ми існуємо на світі. Тільки вони вийдуть, скажімо, з села, — в селі зараз же організується ревком, — і пару куркулів — на осику… Тут мене послали в загін Маруні по гроші, — потрібні були до зарізу… За продукти ми платили населенню готівкою, мародерство у нас заборонялося під страхом смертної кари. Сів я на дрожки, поїхав у Кошелівські ліси. Тут ми з Марунею поговорили про свої справи, одержав я від нього тисячу карбованців керенками, їду назад… Коло села Жуківки, — тільки я в долинку спустився, — налітають на мене двоє верхівців, дозорні жуківського ревкому. «Куди ти — німці!..» — «Де?» — «Та вже до Жуківки підходять». Я — назад… Коня — в куїці, зліз з дрожок. Стали ми міркувати — що робити? Про масовий опір німцям не могло бути й мови. Їх — ціла колона рухалась при артилерії…

— Утрьох проти колони — важко, — сказав фронтовик.

— Отож-бо, що важко. І вирішили ми тільки налякати німців. Поповзли попід житом. Бачимо: отак — Жуківка, а звідси, з ліска, виходить колона, чоловік двісті, дві гармати й обоз, і ближче до нас — кінний роз’їзд. Видно, слава про партизанів добре прогриміла, що навіть артилерію на нас послали. Залягли ми в городах. Настрій чудовий, загодя сміємося.

Ось уже роз’їзд за п’ятдесят кроків. Я командую: «Батальйон — плі!» Залп, другий… Один кінь перевертом, німець повзе в кропиву. А ми

1 ... 159 160 161 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"