Читати книгу - "Останнє літо"

Але, вже написавши, вилаяла себе за боягузтво і, ткнувши невідправленого листа під білизну, на дно чемодана, заприсяглася собі, що наступного разу, як зустрінуться, скаже йому все сама у вічі. А вранці почався наступ, що відсунув ту наступну зустріч невідомо на який час.

Бровастий генерал, начальник медслужби армії, викликав її до себе в перший ранок наступу, коли навіть у них, за дванадцять кілометрів від передової, було добре чути суцільне ревіння артилерії, спитав, як себе почуває, чи вже все гаразд після невдалих пологів, і сказав, що тимчасово забере її від Рослякова. І вона їздитиме вже не по госпіталях другої лінії, як до наступу, а ближче до фронту: перевірятиме, як доставляють поранених з медсанбатів до передових госпіталів. Гадають, що там, унизу, все йде без затримок, але бувають затримки й там. Її вважають у них на евакопункті найбойовішою, от він і забере її спеціально для цього діла.

— Будеш ніби моїм особистим інспектором, хоч за штатом цього не належить. — Генерал насупив свої брови, але при цьому всміхнувся. — Якщо, звісно, не боїшся.

Таня не боялась. Навпаки, була рада. Після того послаблення, яке зробила собі сама, поїхавши з фронту родити, тепер не хотіла ніяких послаблень.

Мабуть, тому й заслужила похвалу свого бровастого начальника. Він взагалі хвалити лікарів не любив. Казав, що їм так і годиться — не шкодувати себе. «Хто бажає іншого, той не медик і даремно обрав собі на все життя справу, від якої залежить життя інших людей».

Наступ розпочався і безперервно тривав уже одинадцяту добу. Таня щодня кочувала туди й сюди, голосувала на роздоріжжях, їздила на попутних грузовиках разом з пораненими і сама, і в кабінах, і в кузовах на снарядних ящиках, і бувала в госпіталях, і добиралась до медсанбатів та полкових медичних пунктів, і бачила вбитих, і кілька разів сама попадала під обстріли.

Втративши дитину, вона душевно надломилась, і здавалося б, нове горе — неминуча розлука з Синцовим — мало зовсім звалити її, проте, навпаки, не звалило, а підвело з колін і поставило на ноги. І хоч вона й під час наступу так само думала про Синцова, про себе й Машу і про безвихідь свого становища, люди, разом з якими вона працювала, їздила, розмовляла, лежала під обстрілами, не помічали її стану. Її думки про саму себе були затиснуті в ній разом з усіма іншими справами, потребами й необхідностями і в цьому затиснутому, спресованому вигляді небезпечно існували, як та вода, що, перетворившись на лід і розширившись, може розірвати кам’яні плити, якщо не знайде іншого виходу.

Уночі, на четвертий день боїв, повернувшись до себе в санітарний відділ, вона за вечерею дізналася, що всього дві години тому вбито начальника аптечного складу Віру Петрівну, з якою раніше приятелювала навіть більше, ніж із Зінаїдою. І вбито не там, попереду, а в тилу, по дорозі з аптечного складу. «Юнкере», як уже геть смерклося, пролетів над дорогою і скинув бомби…

І, як то буває, коли раптом уб’ють когось, про кого зовсім не думаєш, що його може вбити, вона подумала про себе.

Уранці, коли встали і Зінаїді треба було їхати в одне місце, а їй в інше, вона дістала з чемодана свого ненадісланого листа Синцову, заклеїла його, надписала й дала Зінаїді:

— Нехай буде в тебе. Віддаси йому, якщо зі мною щось трапиться.

— Трапиться? — розсердилась Зінаїда. — А якщо зі мною трапиться?

— Прошу — значить, візьми.

— А що там у вас з ним скоїлось?

— Нічого не скоїлось.

Так і не сказавши, що в них скоїлось, все-таки змусила Зіпаїду взяти листа.

А вночі, коли вони знову з’їхались, Зінаїда, побачивши Таню, спершу кинулась її обнімати, наче вже не думала побачити живу, а потім ткнула їй назад листа.

— Цілий день сьогодні боялася за тебе через цей лист безглуздий. Не триматиму в себе. Погана прикмета. Чого це ти себе ховати надумала?

— Нічого я не надумала.

— А не надумала, то порви. Або я порву.

— Віддай!

Зрозумівши, що Зінаїда вперлася й не триматиме в себе листа, Таня поклала його в кишеню гімнастерки.

Після того як їй спало на думку, що вона може вмерти, а Синцов так і не дізнається про все, про що має дізнатися, порвати цього листа вже не можна було. «Якщо трапиться щось, все одно знайдуть при мені й віддадуть йому. Не розірве ж мене на шматки, так не буває», — подумала вона про себе, хоч добре знала про інших, що так буває.

Вона то забувала про листа, що лежав у кишені, то згадувала. А якось цілий день не могла позбутися цих думок, бо побачила Артем’єва. Їхала разом з пораненими в кузові на порожньому грузовику в тил, а він промайнув назустріч на вілісі.

Побачила його й подумала, що опинилася без вини винною не лише перед Синцовим, а й перед ним. Згадала, як у Москві взимку минулого року, коли він прийшов до неї, розповідала йому про загибель сестри. І як він, стискаючи кулаки і накульгуючи, метався туди-сюди по кухні, а потім, коли вона від’їздила, привіз на вокзал і віддав їй Машині плаття, щоб вона проміняла на їжу на барахолці в Ташкенті. Чомусь ті плаття, які він привіз їй тоді на вокзал, нестерпно було зараз згадувати.

Двічі за ці дні вона бачила серед госпітальних поранених жінок: радистку, котру з партизанського госпіталю привезли в армійський, щоб витягти небезпечний для життя осколок, якого не видалили при першій операції, і жінку, що підірвалася на міні, коли поверталася з лісу до себе в село. Не партизанку, а просто жительку, як вона про себе сказала, хоч потім, у розмові, виявилося, що вона і їжу партизанам носила, і зв’язковою бувала. Інша на її місці вважала б себе партизанкою. А ця — ні, не вважала, бо не була в загоні,