Читати книгу - "Жінка в пісках"

Я. А чи не можна собі уявити, що Немуро-сан зараз користується послугами «Камелії» або іншої такої посередницької контори?

Тояма(трохи здивовано, задумавшись). Але ж Немуро-сан, здається, мав постійну роботу, був начальником відділу торговельної фірми. Ну, а якщо він допустився якогось промаху, тоді інша річ... Зрештою, серед водіїв таксі чимало різних диваків: шкільних учителів, торговців рибою, ченців, художників... Робота важкувата, зате стосунки з людьми простіші, ніж деінде. Вона підходить кожному, хто звик бути самотнім навіть у натовпі. Йому нема чого сподіватися від майбутнього, а доводиться цілий рік крутитися заради інших, впадаючи в розпач від думки: а що ж мене чекає? У давнину таких людей називали носіями паланкінів. Вони справжні носії паланкінів. Збоку здається, ніби вони, об’їздивши світ, знають у ньому всі входи й виходи, а насправді відлюдкуватішої професії не знайдеш. Їм байдуже, якою вулицею їхати: центральною чи глухою, кого везти: багатого чи бідного, жінку чи чоловіка. Бо пасажир для них — це лише балакучий вантаж. Щодня проштовхуючись крізь юрбу, наче крізь піщану пустелю, де не видно живої душі, вони проймаються любов’ю до людини. Таке життя мені подобається, і якби хтось радив поміняти роботу, мовляв, вона перевтомлює, я не хотів би його й слухати. Однак, щоб поринути в той світ знову, потрібна сміливість. Коли в тебе вантажна машина, такий крутий поворот легко зробити, а от Немуро-сану було б важко на це зважитися, якби якась скрута не підштовхнула.

Я. Ну, а якщо все-таки пробратися за лаштунки «Камелії», то можна щось вивідати?

Тояма. Важке запитання. Під час екзамену на одержання посади у солідній фірмі з’ясовують подробиці біографії претендента, і це нікого особливо не дратує... Що ж до «Камелії»...

Я. Виникають клопоти?

Тояма. Там заведено не тільки не цікавитися біографіями один одного, але й імені не питати.

Я. А якщо пояснити обставини?

Тояма. Коли дізнаються про обставини, то постараються вигородити товариша.

Я. Якби ви ще й досі мали стосунки з «Камелією» і вас попросили подати про неї відомості, то ви б теж відмовилися?

Тояма(після хвилини роздуму). Чому люди вважають, що мають право переслідувати?.. Адже той чоловік, здається, не вчинив злочину... Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?

Я. Але ж покинута сторона на тій самій підставі може стверджувати, що втеча незаконна.

Тояма. Втеча — не право, а воля.

Я. Мабуть, і переслідування — теж воля.

Тояма. У такому разі, я стану осторонь, не хочу бути нікому ні ворогом, ні союзником.

— Яке синє! — звівши погляд до неба, в захваті вигукнув підліток-школяр. Його товариш, з подиву роззявивши рота й примруживши очі, зітхнув.

— Страшенно синє!

В міру того, як небо синішало, вітер дужчав, і хлопці, змушені чекати, поки підніметься шлагбаум, притискаючи портфелями поли пальт і вчепившись руками за козирки кашкетів, зігнулися в дугу. Відразу за переїздом ліворуч — станція приміської електрички. До виходу на перон, де стоїть контролер, ведуть чотири бетонні сходинки. Поряд зі сходинками газетний кіоск, на прилавку розкладені газети й журнали, вкриті прозорою поліетиленовою плівкою, що поривається летіти, а тому кіоскерка, літня жінка у ватяному капюшоні, змушена з нею боротись і долонями, і ліктями, і навіть грудьми. Небо виблискує, іскриться, немов обсипане алюмінієвим порошком, з північного заходу на південний схід по ньому мчать невеликі, схожі на клапті вати, хмарки. Сонце справа, а тому тіні перетинають дорогу під прямим кутом.

Хмарки біжать по небу, а на землі кружляє безліч папірців. Аж не віриться, що їх стільки порозкидано на дорозі. Звісно, я ніколи не вважав, що вулиці чисті. Але тільки тепер побачив, як шматки паперу визначають краєвид. Той папір був колись білий, але на вітрі посірів, наче опале листя,— видно, довго лежав у купах пороху. Тепер ці папірці вилетіли на середину дороги й затанцювали на рейках. Пройде людина чи промчить автомобіль, і вони, немов граючись, почнуть кружляти по землі, але чомусь не злітають угору вище, ніж на два метри. Їхню круговерть людина не може збагнути, а тому дивується, наче бачить вигравання рибок. Завдяки цьому знову усвідомлюєш, що повітря матеріальне. Щойно клаптики паперу повзли по землі, а ось уже прилипли до дверцят автомобіля і, впавши на землю, лягли під його колеса. Та як тільки машина проїхала, вони щезли — за мить перелетіли на другий бік вулиці й, немов собачки, лащаться до перехожих.

Разом із клаптями паперу вихор, звичайно, втягає в себе й пісок, і тоді перед очима виникає щось схоже на прозору тканину. Моя брудна автомашина мала б зливатися з оточенням, та відбувається протилежне — вона ще більше впадає в очі. Здається, що вирує не пилюка, а скалочки сонця у вигляді порошинок. А тому смак і запах пилюки в цей лютневий день викликає спогад про весну. Сонячне проміння якесь золотисте. Щоб моя машина була непримітною, я навмисне не мив її півмісяця, а от сьогодні, як набиратиму бензину, не завадить її почистити.

Попереджувальний сигнал стихає, стрілка, що вказує напрям руху електропоїзда, гасне, і на широкому залізничному переїзді, де розходиться сила-силенна колій запасної станції експресів, піднімається шлагбаум. Крізь цей отвір, як пісок у піщаному годиннику, валом суне людський потік і, немов розсуваючи його, повзуть машини. Ще не встигла проїхати передня, як уже сигналить наступна. Наостанку проїжджаю і я.

Повертаю ліворуч у другий завулок. На щастя, навпроти останнього телеграфного стовпа залишилося трошки вільного місця. Його мало, але я таки втискаюся у проміжок. Виходжу з автомашини й бачу — збоку на корпусі