Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

джерелами, на Волині за 1943—1944 р. українці, й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60–80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944—1945 рр. серед безборонної української меншості на захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців. Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з’єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні являло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але, за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було непропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили тільки 46 % бійців п’яти найбільших з’єднань радянських партизанів на Україні (й лише одну третину з’єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно велику частку — 37 %. У деяких радянських працях стверджується, що кількість радянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис., у той час як інші називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються останньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанського руху як масової патріотичної боротьби українського народу проти німців не відповідає дійсності, як і аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяльності УПА. Під час війни величезна більшість населення України лишалася політично нейтральною, більше дбаючи не про організацію опору, а про те, щоб якось вижити.

Повернення радянської влади на Україну

В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальний перелом: коли німецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гігантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала рішуча перемога радянських військ під Сталінградом, що на Волзі, у січні 1943 р. Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. у битві під Курськом німці вдалися до останньої спроби перехопити ініціативу. Але й тут вони зазнали поразки. Тим часом СРСР користувався своїми величезними людськими ресурсами, результатами вдосконалення військового виробництва та масовими поставками бойової техніки із союзних держав. Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобережної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським поставкам — майже п’ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверджують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїм успіхом контрнаступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості. В усякому разі, на відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз, захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними ударами. Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну.

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У вересні-жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. До березня в руках у німців залишилася тільки Західна Україна.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п’яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА. Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна… Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті у 300-кілометровій