Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ти його приніс? – спитав він.

– Так.

– Дай сюди.

Левінські ще раз роззирнувся.

– Ти знаєш, що це означає?

– Так, так, – нетерпляче відповів 509.

– Його було важко дістати. Ми дуже ризикували.

– Так, Левінські. Я буду обережний. Давай його сюди.

Левінські поліз за пазуху і вклав у руку 509 зброю. 509 відчув її. Вона виявилась важчою, ніж він сподівався.

– У чому він?

– У промащеній шматі. Та дірка в тебе під ліжком суха?

– Так, – сказав 509. Це була неправда, але він не хотів віддавати зброю. – А набої є? – спитав він.

– Так, небагато, кілька штук. І він заряджений.

509 запхав револьвер під сорочку і застебнув кітель. Револьвер опинився поруч із серцем, і він відчув, як по шкірі пробігли дрижаки.

– Я піду, – сказав Левінські. – Добре пильнуй за ним, сховай одразу. – Він говорив про зброю, як про важливу людину. – Наступного разу я приведу когось із наших. У вас справді є місце? – Він окинув оком плац для переклички, на якому в темряві лежали темні постаті.

– У нас є місце, – відповів 509. – Для ваших людей у нас завжди є місце.

– Добре. Якщо Гандке знову прийде, дай йому трохи грошей. У вас іще є?

– В мене ще є. На один день.

– Подивлюся, сподіваюся, ми зможемо знайти ще. Я передам Лєбенталеві. Гаразд?

– Так.

Левінські зник у тіні наступного барака. А звідти, зігнутий удвоє, шпортаючись, мов мусульманин, рушив у бік вбиральні. 509 зостався сидіти. Спиною сперся на барак, правою рукою притискав револьвер до тіла й опирався спокусі вийняти його, розгорнути і торкнутися металу; він просто міцно тримав його. Відчував лінію ствола й руків’я, з них мовби виходила міцна темна сила. Це було вперше за багато років, щоб він отак притискав до себе щось, чим міг би себе захистити. Раптом він став уже не цілком безпомічним. Не був цілковито залежним від чужої волі. Він знав, що це ілюзія і що йому не можна використовувати зброю, але досить було й того, що він її мав. Цього вистачило, аби щось у ньому змінилося. Невеличкий інструмент смерті був як промінь життя. Вливав у 509 спротив. Він думав про Гандке. Думав про ненависть до нього. Гандке отримав гроші, але був слабшим за 509. Думав про Розена: він зміг його врятувати. А тоді – про Вебера. Довго думав про нього і про перший час у таборі. Він роками про це не думав. Спалив у собі всі спогади; і про дотабірний час також. Навіть свого імені не хотів більше чути. Він уже не був людиною і не хотів бути, це б його зламало. Він став номером, називав себе лише номером і представлявся номером. Він мовчки сидів у темряві, дихав, міцно тримав зброю і відчував, як багато змінилося за останні тижні. Раптом зринули спогади: він наче їв і пив якісь невидимі, помічні, сильні ліки.

Почув, як змінюються вартові. Обережно встав, кілька секунд хитався, наче випив вина. А тоді повільно пішов довкола барака.

Поруч із дверима хтось сидів.

– 509… – прошепотів він.

Це був Розен. 509 злякався, немов прокинувся з безкінечного, важкого сну і поглянув униз.

– Мене звати Коллер, – сказав він відсутнім тоном. – Фрідріх Коллер.

– Так? – розгублено мовив Розен.

14

– Мені потрібен священик, – нив Аммерс.

Так він скиглив ціле пообіддя. Вони намагалися переконати, що йому того не треба, але безуспішно. На нього наче щось найшло.

– Який священик? – спитав Лєбенталь.

– Католицький. Чого питаєш, ти, єврею?!

– Ви подивіться! – Лєбенталь похитав головою. – Антисеміт! Цього нам тут іще бракувало.

– У таборі їх повно, – зауважив 509.

– Це ви винні! – розпочав Аммерс. – У всьому! Якби не ви, євреї, нас би тут не було.

– Так? А чого це раптом?

– Бо тоді не було б таборів. Я хочу священика!

– Посоромся, Аммерсе, – роздратовано сказав Бухер.

– Мені нічого соромитися. Я хворий! Приведіть священика.

509 дивився на сині губи й запалі очі.

– Аммерсе, у таборі немає священиків.

– У них мусить бути священик. Це моє право. Я помираю.

– Я не думаю, що ти колись помреш, – втрутився Лєбенталь.

– Я вмираю, бо ви, прокляті євреї, позжирали все, що мені належалося. А тепер ви навіть священика не хочете привести. Я хочу висповідатись. Та що ви про це знаєте? Чого я маю сидіти в єврейському бараці? Я маю право на барак для арійців.

– Тут ні, лише в робочому таборі. Тут усі рівні.

Аммерс засопів і відвернувся. Над його скуйовдженим волоссям виднівся синій напис на стіні: «Ойґєн Майєр 1941 Тиф. Помстіться…»

– Як його справи? – спитав 509 у Берґера.

– Він давно мав померти. Але сьогодні, думаю, справді його останній день.

– Так виглядає. Він уже все плутає.

– Нічого він не плутає, – пробубонів Лєбенталь, – він знає, що говорить.

– Сподіваюся, ні, – відказав Бухер.

509 поглянув на нього.

– Колись він був іншим, Бухере, – спокійно мовив він. – Але його зламали. Від того, яким він був колись, нічого не залишилось. Там лежить інша людина, зліплена з кавалків і залишків минулої. І ті кавалки не були здоровими, я бачив.

– Отця! – знову заскиглив Аммерс. – Мені треба висповідатись! Я не хочу прокляття вічного!

509 сів на край ліжка. Поруч із Аммерсом лежав чоловік з етапу, він мав гарячку, швидко й поверхнево дихав.

– Ти це можеш і без священика, Аммерсе, – сказав 509. – Що ти такого зробив? Тут немає гріхів. Не для нас. Ми одразу все спокутуємо. Покайся в тому, в чому мусиш. Якщо сповідь неможлива, цього достатньо. Так написано в Катехизмі.

Аммерс припинив стогнати.

– Ти теж католик? – спитав він.

– Так, – відповів 509.

Це була неправда.

– Тоді ти розумієш! Мені потрібен священик! Я маю висповідатись і причаститися! Я не хочу опинитися в геєні огненній. – Аммерс тремтів, його очі були широко розплющені й надто великі для обличчя, меншого за два кулаки. Через це він скидався на кажана. – Якщо ти католик, то знаєш, що це таке. Це як крематорій, але людина не згорає і не вмирає. Ти хочеш, аби зі мною таке сталося?

509 подивився в бік дверей, вони були прочинені. Виднілося чисте, мов з картини, вечірнє небо. Він перевів погляд на вихудлу Аммерсову голову, в якій горіли картини пекла.

– Аммерсе, для нас тут усе інакше, – промовив він врешті, – там ми матимемо кращі карти. У пеклі ми вже побували тут.

Аммерс неспокійно крутив головою.