read-books.club » Фантастика » Хто боїться смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Хто боїться смерті"

207
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хто боїться смерті" автора Ннеді Окорафор. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 118
Перейти на сторінку:
— і доросла, і дитина. Я — ана м-бобі. Мене мусили шанувати принаймні за це. Звісно, ми також жодним словом не прохопилися про сексуальне насильство над Бінтою. Згодом вона сказала нам, що наступного дня після ритуалу її батькові довелося зустрітися зі старійшинами Осуґбо.

— Коли він після цього прийшов додому, він здавався… зламаним, — сказала Бінта. — Гадаю, його відшмагали.

Треба було зробити ще більше. Я вже тоді так вважала. До старійшин викликали й Бінтину матір. Обом її батькам, а також самій Бінті, її братам і сестрам, наказали три роки відвідувати консультації Ади.

Моя дружба з Бінтою, Лую та Діті розквітала, і почалося дещо інше. Опосередковано це почалося наступного дня після мого повернення до школи. Я притулилася до будівлі школи, тим часом як учні довкола мене грали у футбол і спілкувалися. Мені досі боліло, але рана швидко гоїлася.

— Оньєсонву! — гукнув хтось. Я підскочила й нервово роззирнулася довкола, негайно уявивши собі те червоне око. Лую розсміялася, повільно наближаючись до мене разом із Бінтою. На одну коротку мить ми витріщились одна на одну. У цій миті було дуже багато: оцінка, страх, невпевненість.

— Доброго ранку, — нарешті сказала я.

— Доброго ранку, — відповіла Бінта і, вийшовши вперед, потиснула мені руку й відпустила її, клацнувши нашими пальцями.

— Ти сьогодні тільки повернулася? Ми — так.

— Ні, — сказала я. — Я повернулася вчора.

— Маєш гарний вигляд, — промовила Лую і теж по-дружньому потиснула мені руку.

— Ти теж, — відповіла я.

Запала ніякова тиша. Потім Бінта сказала:

— Всі знають.

— Що? — надміру гучно перепитала я. — Знають? Що знають?

— Що ми — ана м-бобі, — з гордістю пояснила Лую. — А ще — що жодна з нас не закричала.

— А, — розслабилася я. — Де Діті?

— Не встає з ліжка від тієї ночі, — засміялася Лую. — Така слабачка.

— Ні, вона просто користується можливістю пропускати школу, — сказала Бінта. — Діті знає: вона все одно така гарненька, що школа їй ні до чого.

— Їй, певно, добре, — буркнула я, хоч і не любила пропускати школу.

— Ой! — вигукнула Лую, витріщивши очі. — Ти чула про нового хлопчика?

Я хитнула головою. Лую з Бінтою перезирнулись і засміялися.

— Що таке? — спитала я. — Хіба ви не повернулися тільки сьогодні?

— Новини ширяться швидко, — сказала Бінта.

— Принаймні серед деяких з нас, — самовдоволено докинула Лую.

— Просто скажіть, що зібралися сказати, — роздратувалась я.

— Його звати Мвіта, — із захватом почала Лую. — Він прийшов сюди, поки нас не було. Ніхто не знає, де він живе та чи є у нього взагалі батьки. Він, схоже, дуже розумний, але до школи йти відмовляється. Чотири дні тому він прийшов сюди на один день і посміявся з учителів — сказав, що сам може їх навчати! Не найкращий спосіб справити добре перше враження.

Я знизала плечима.

— Чому це має мене обходити?

Лую всміхнулася, схилила голову набік і сказала:

— Тому що я чула, що він — еву!

Решта того дня минула наче в тумані. На уроках я шукала обличчя кольору верблюжої шкури з ластовинням, схожим на брунатний перець, і з очима, не властивими ноа. Під час денної перерви я шукала його на шкільному подвір’ї. Після школи, йдучи додому з Бінтою та Лую, я ще роззиралася довкола. Мені хотілося розповісти про нього матері, прийшовши додому, але я вирішила цього не робити. Чи справді їй варто було знати про ще одне породження насильства?

Наступний день був таким самим. Я шукала його без упину. Два дні по тому до школи повернулася Діті.

— Мати нарешті випхала мене з ліжка, — зізналася Діті. Вона зобразила суворість у голосі: — «Ти не перша, хто це проходить!» А ще вона знала, що всі ви повернулися до школи.

Вона позирнула на мене, а тоді відвела погляд, і я негайно зрозуміла, що її батькам не подобається те, що я пройшла ритуал в одному гурті з їхньою донькою. Наче мені не байдуже, що думають її батьки.

Хай там як, тепер нас однозначно було четверо. Друзі, які були в Лую, Бінти та Діті раніше, втратили своє значення. Я ж не мала друзів, яких могла кинути. Більшість дівчаток, які проходили Одинадцятий ритуал разом, хоч і були «пов’язані», не зберігали цього зв’язку опісля. Але для нас ця зміна була природна. Ми вже мали таємниці. І це був тільки початок.

«Лідерки» серед нас не було, але Лую подобалося верховодити. Вона була швидка й нахабна. Як виявилося, вона мала близькість іще з двома хлопцями. «Та хто така Ада? — плюнула Лую. — Я не мусила розповідати їй усього».

Бінта постійно ходила, опустивши очі, та мало розмовляла перед іншими людьми. Насильство батька сильно її вразило. Але коли поруч були тільки ми, вона чимало говорила та сміялася. Сумніваюся, що Бінта б витримала батькове збочення, якби не була зроду так сповнена життя.

Діті була принцесою, любителькою весь день валятися в ліжку, поки слуги носили їй їсти. Пухкенька та гарненька дівчинка, якій зазвичай усе просто падало з неба. Коли вона була поруч, відбувалося щось чудове. Торгівець хлібом продавав нам його за півціни, бо поспішав додому. Або ми йшли, й до ніг Бінті з дерева падав кокос. Богиня Ані любила Діті. Як воно — користуватися любов’ю Ані? Я цього ще не знаю.

Після школи ми вчили уроки біля дерева іроко. Попервах це мене бентежило. Було страшно, що червоно-біле створіння, яке я побачила, якось пов’язане з історією з тим деревом. Здавалося, сидячи під ним, я мало не напрошувалася на новий напад ока. Згодом я трохи розслабилася, бо не сталося нічого. Часом навіть ходила туди сама, просто подумати.

Я трохи забігаю вперед. Дозволь мені дещо роз’яснити.

Інша подія сталася через одинадцять днів після мого Одинадцятого ритуалу, через чотири дні після мого повернення до школи, через три дні після того, як я усвідомила, що пов’язана з трьома своїми ровесницями, та наступного дня після повернення Діті до школи. Я повільно йшла додому. Моя рана пульсувала болем. Цей глибокий біль невідомо від чого з’являвся, мабуть, двічі на день.

— Вони все одно думатимуть, що ти лиха, — сказав хтось за моєю спиною.

— Га? Що?

1 ... 15 16 17 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто боїться смерті"