Читати книгу - "Японський коханець"

хоча років по шістдесят не зверталися до Бога, інші шукали розради в езотеричних та психологічних вправляннях доби Водолія. Ірина раз по раз знаходила їм посібники та наставників з трансцендентної медитації, курсів магії, «Іцзин»[6], розвитку інтуїції, кабали, карт таро, анімізму, реінкарнації, психічного сприйняття, всесвітньої енергії та позаземного життя. Вона відповідала за проведення релігійних святкувань — такої собі суміші різних вірувань, бо ніхто не повинен був почуватися обійденим. У дні літнього сонцестояння Ірина водила групи старушенцій до ближчого лісу, де ті — босі, у віночках — танцювали кружком під звуки бубону. Лісники знали їх і зголошувалися фотографувати — в обнімку з деревами, промовляючих щось до богині землі Геї та своїх мертвих. Ірині це видавалося кумедним, поки одного разу дівчина почула голоси своїх діда та бабці, що долинали зі стовбура секвойї — одного з тих гігантських тисячолітніх дерев, що єднають наш світ зі світом духів, як пояснили їй восьмидесятирічні танцівниці. Костеа й Петрута, які не були красномовними за життя, не стали такими й у секвойї, але ті кілька слів, що старі зронили, переконали онуку, що вони дбають про неї. В дні зимового сонцестояння Ірина імпровізувала обряди в приміщенні, бо Кеті застерігала, що у вологому, продутому вітром лісі можна підхопити запалення легенів.

Отримуваної в Лак-хаузі платні заледве вистачало на прожиток, однак запити Ірини були такими скромними, а потреби такими помірними, що іноді в неї навіть залишались якісь гроші. Завдяки ж доходам від миття собак та роботи з Альмою, котра завжди шукала нагоду заплатити їй більше, дівчина почувалася багачкою. Лак-хауз став її домівкою, а його мешканці, з якими стикалася щодня, заміняли Ірині діда та бабцю. Її зворушували ці забарливі, незграбні, хворобливі, похнюплені старики... дівчині не бракувало терпіння вислуховувати їхні проблеми, повторювати тисячі разів ту саму відповідь на те саме запитання, їй подобалося штовхати вперед інвалідні візки, підбадьорювати, допомагати, розраджувати. Вона навчилася уникати спалахів жорстокості, що, мов раптовий буревій, часом охоплювали їх, її не лякали жадібність та манія переслідування, що виявлялися в декого через самотність. Ірина намагалася зрозуміти, як це носити за плечима зиму — непевність ходи, замішання через недочуті слова, враження, нібито ціле людство кудись поспішає й надто швидко говорить, а ще порожнечу, крихкість, утому та байдужість до всього, що не стосується їх особисто, навіть до дітей та онуків, відсутність яких уже не така болюча, як колись, і треба докласти зусиль, аби їх пригадати. Ніжність викликали у неї зморшки, покручені пальці, поганий зір. Вона намагалася уявити, якою буде сама старою, немічною.

Альма Беласко не належала до цієї категорії; Ірина не мусила її оберігати — навпаки, дівчині здавалося, що це Альма оберігає її, й вона була вдячна за роль безпорадної небоги, яку надала їй ця жінка. Альма була прагматичною, агностичною й практично невіруючою — жодних магічних кристалів, знаків Зодіаку й промовляючих дерев. З нею Ірина знаходила розраду в своїх сумнівах. Вона хотіла бути такою, як Альма, жити в керованій реальності, де кожна проблема має свою причину, наслідок та вирішення, де не існує ані жахливих примар у снах, ані сластолюбних ворогів, що чатують на кожному кроці. Години з Альмою були чудовими, й Ірина залюбки працювала б у неї задарма. Якось запропонувала це жінці. «Я маю зайві гроші, а тобі їх бракує. Годі про це», — відповіла Альма таким владним тоном, до якого майже ніколи не вдавалася в їхніх розмовах.

Сет Беласко

Альма Беласко неквапно снідала, дивилася по телевізору новини, а тоді вирушала займатися йогою або на годинну прогулянку. Повернувшись, приймала душ, одягалася й, завваживши, що от-от має прийти прибиральниця, тікала до клініки допомагати своїй подрузі Кеті. Заняття та рух були для хворих найдієвішим знеболюючим. Кеті завжди потребувала волонтерів і просила Альму давати уроки малювання на шовку, однак для цього потрібні були приміщення й матеріали, яких тут ніхто не міг дозволити собі купувати. Альма зголосилася сама покривати всі видатки, проте Кеті відмовилася від пропозиції з етичних міркувань, мовляв, нікому не сподобається бути об’єктом благодійності. Тоді Альма скористалася давнім, набутим на горищі в Сі-Кліффі разом із Натаніелем та Ітімеєм досвідом, для театральних постановок, які не потребували грошей і викликали бурі сміху. Тричі на тиждень вона ходила малювати до майстерні, де їй допомагала Кірстен. Альма зрідка користувалася їдальнею Лак-хаузу, воліла вечеряти в навколишніх ресторанах, де її знали, або в своєму помешканні, коли невістка присилала з шофером якусь із її улюблених страв.

Ірина тримала на кухні найнеобхідніше: свіжі фрукти, вівсянку, молоко, хліб з непросіяного борошна, мед. Дівчині доводилося також упорядковувати папери, занотовувати все, що диктувала Альма, супроводити жінку, коли та йшла кудись у справах, ходити за покупками й до пральні, дбати про кота, про розклад, зрідка організовувати якісь культпоходи. Часто Альма й Сет запрошували її на традиційні недільні обіди в Сі-Кліффі, коли родина вшановувала свою старійшину. Присутність Ірини скрашувала такі зібрання Сетові, котрий раніше вигадував найрізноманітніші приводи, щоб нагодитися, коли вже подаватимуть десерт, бо думка не з’явитися взагалі просто не приходила йому до голови. Він і далі вперто переслідував Ірину, однак — оскільки це не давало бажаного результату — зустрічався й з колишніми подружками, готовими терпіти його примхи. Сет нудився з ними й ніяк не міг викликати ревнощів в Ірини. Як казала його бабуся, навіщо марнувати набої на шулік? — це було одне з-поміж тих загадкових прислів’їв, які побутували в родині Беласко. Для Альми родинні зустрічі починалися радісним передчуттям побачення з близькими людьми, особливо з онукою Пауліною, оскільки Сета вона бачила часто, але незрідка обіди завершувалися доволі прикро: будь-яка тема могла виявитися дражливою, і призводив до цього не брак ніжності, а кепська звичка сперечатися через дрібниці. Сет шукав нагоди сказати щось наперекір батькам або шокувати їх чимось; увагу Пауліни поглинала якась нав’язлива ідея — приміром, кастрування тварин чи бойні — й дівчина живописала все до найменших подробиць; Доріс старалася явити дива кулінарного мистецтва, влаштовувала справжні бенкети, а потім плакала в своїй кімнаті, бо ніхто їх не оцінив; тим часом добряга Ларрі балансував, аби уникнути непорозумінь. Альма використовувала Ірину, щоб послабити напругу, оскільки всі Беласко трималися цивілізовано в присутності сторонніх, навіть якби це була скромна співробітниця Лак-хаузу. Садиба в Сі-Кліффі — з шістьма спальнями, двома вітальнями, заставленою книжками бібліотекою, подвійними мармуровими сходами та буйним садом — здавалася дівчині неймовірно розкішною. Вона не помічала повільного занепаду майже сторічного будинку, який тримався завдяки невсипному дбанню Доріс, котра намагалася дати йому такий-сякий лад,