Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

Зустрічалася з іншими, сміялася крізь сльози і деколи ловила на собі його сумний погляд. Чому? Чому ти мене мучив? Чому не відпускав? Байдуже... Тепер я тебе не тримаю! Я вільна від твого полону!

Минув рік із дня нашої першої зустрічі. Я вже не марю ним. Я, наче той пацієнт, який знає, що його хворобу вилікували, рани загояться, а шрами залишаться. Ця осінь холодніша минулої. Ідуть дощі, оплакуючи чиєсь нещасне кохання. А я готуюся до весілля. Сьогодні, коли я йшла з університету, хтось наздогнав мене, різко обернув лицем до себе, вихопив із моїх рук парасольку й жбурнув її в траву. ВІН.

— Скажи, що це неправда!

— Що саме?

— Твоє весілля.

— Правда.

— Але ти не можеш... Ти — моя!

— Я давно вже не твоя... Прощавай...

Стояли під дощем. Його обличчям текли прозорі дощові краплі (чи сльози?), він сьорбав носом, наче від нежитю, а я навіть не мала бажання запропонувати йому хустинку. Обернулася й пішла. Аж тепер відчула, що звільнилася. Періщив сильний дощ, а я бігла калюжами, весела й щаслива, вільна! Летіла назустріч новому життю.

Марта Приріз. Руки Анни

У неї безсумнівно були прекрасні руки. Як тонкий знавець жіночої вроди, можу стверджувати таке напевно. У любові важливі деталі — маленькі, майже непомітні, дрібнички допомагають прорости світлу й вилитися назовні діями. Любити — значить діяти.

— У тебе прекрасні руки, Анно, — майже шепочу жінці з густим чорним волоссям.

Її карі очі гостро вдивляються в мої, певно, шукаючи тіні брехні чи злорадства. Не знайшовши бодай чогось одного, жінка повільно видихає повітря, опускає плечі й розслаблює м’язи обличчя. Щоправда, вже за хвилю на губах народжується усміх — кволий, несмілий, проте страшенно щирий.

Я люблю, коли Анна всміхається і коли сміється. Тоді її очі стають широко розплющеними, якимись здивованими. Волосся хвилями накочується на вузькі, тендітні плечі — приплив: волосся обхопило плечі в свій полон — сміх — відплив: воно впало на спину тяжкими локонами. Коли вона усміхається, губи наповнюються життям. Либонь, такою магією володіють усі справжні жінки.

— Рівно настільки прекрасні, наскільки знівечені, — зажурено шепоче Анна, і мені стає боляче від її сумовитих думок.

Хочеться сказати, що лікарі все виправлять (але де гарантії? де взяти ці бісові гарантії?), що її руки знову стануть ледь бронзового кольору, і вона нанизає на них різнобарвні браслети й персні — як тоді, пам’ятаєш, кохана, як тоді, коли ти стала схожою на грецьку богиню? Натомість я мовчу. За хвилю підіймаюся з твердого стільця, який стоїть поблизу її ліжка, щоби дістати зі свого чорного кейсу маленький пакунок.

— Анно, у тебе прекрасні руки... Чуєш, кохана, прекрасні.

Несвідомо її губи утворюють маленьке коло чи бублик, коли вміст пакунка стає відомим. На дні коробки блищить золотий браслет. Він увігнувся так, що можна було б сплутати його з екзотичною змійкою, якій захотілося поніжитися на сонці.

— Ти все ще пам’ятаєш, Яне...

Звичайно, пам’ятаю. Чи часто люди забувають те, що зробило їх щасливими на довгий час? Отож-бо, ні! Я також не забув ту зиму 1999 року.

Ми гуляли з Анною засніженим Стрийським парком. Це було наше четверте побачення. Тоді ще не вмів розпізнавати всі її жести та усмішки, не вичитував серед слів ті, які вона хотіла, щоби справді були почуті. Не вмів, проте дуже радів з одної її присутності. Це воістину феноменальна жінка! Найперше мене причарувала ключиця Анни; вона випирала з-під шкіри, ніби войовничий воїн, а тоді вже — очі та груди. Звичайно, на груди я дивився частіше, аніж в її очі. Проте розчарую: так було лише на початку нашої історії. Тепер все-таки волію дивитися в неї, в її очі, та виловлювати там клаптики древніх легенд і архетипів. Жінка — знаряддя любові в Бога, тому зазирати в її душу варто частіше, аніж споглядати на спокусливі горбики грудей.

Дерева хиталися сонними, неквапливими рухами, коли вітер грайливо зачіпав їхні гілки. Анина шапочка теж зрідка сповзала, тому жінка затято натягувала її на вуха, вочевидь, боялася замерзнути. Цей, майже дитячий, жест мене зворушував. Руки були сховані в елегантні оранжеві рукавиці. Їх вона не зняла ще жодного разу, навіть у теплій кав’ярні.

— Ходімо, бо ще замерзнеш, станеш схожою на бідного зайчика, — жартував тоді, а сам брав кохану під руку й вів до найближчої кав’ярні.

Мене не те, щоби хвилювали погляди офіціантів, які здивовано-зосереджено обмінювалися красномовними поглядами а-ля «чому ця пані, врешті-решт, не зніме рукавиці?», але все ж було злегка незвично й по-дитячому цікаво. Так, наче якась страшна таємниця торкається мого життя, а я поки не в змозі її розшифрувати.

Анна, здавалося, не помічала цих кривих посмішок і зачудованих поглядів у її бік. Вона взагалі вміла багато чого не помічати. Наприклад, мій золотий годинник, який гойдався з кожним рухом на руці, чи — також із золота — товстий ланцюжок із масивним хрестом. Автомобіль блискучо-чорного кольору, припаркований біля її під’їзду, теж пробувала не помітити. Навіть коли я власною персоною вийшов їй назустріч з цього дива техніки, невинно опустила очі й прошепотіла: «Живуть же люди.» — як маленька дівчинка, що випадково опинилася біля височенної різдвяної ялинки; та вже за мить струсонула головою й упевнено виголосила: «Ну що, йдемо?» — «Ідемо чи їдемо?» — «Ідемо, Яне!»

Ця жінка ніколи не приймала дорогих подарунків. Певно, то шокувало мене найдужче. До Анни чи не всі мої пасії прагнули загарбати якнайбільше — дизайнерський одяг, прикраси чи подорожі на далекі моря-океани. Їй, відверто кажучи, все це зовсім не було потрібно.

Пам’ятаю, в лютому наближався день народження Анни. Я ходив туди-сюди кімнатою своєї дорого обставленої квартири й роздумував про подарунок. Звичайного персня з уламком діаманту було б недостатньо, та й що скаже перстень цій мудрій жінці? Нічогісінько, крім того, який я багатий. Бачте, Анні цей факт давно відомий, і жінка ним вперто нехтує.

— Серце... Чуєш, серце? — Я гладжу її плечі легкими рухами. — Ти ще не заснула?

— М-м-м... Ні, Яне, не сплю, думаю, — стиха відгукується.

Ми сидимо на