Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Не вийшло, — похмуро проказав Лось, — або хтось дуже хитрий, або ж не з цієї п’ятірки.

— Слухай, Лосю, а хто передавав цьому Ворону наказ прийняти пошту? — раптом спитав Пан Коцький.

— Старший п’ятірки, а тому — я.

— Тобто, ти сказав старшому, щоб пошту прийняв саме Ворон?

— Це ти до чого ведеш? — підозріло запитав повітовий.

— А все ж таки?

— Ні, я про Ворона нічого не казав, це справа старшого п’ятірки визначати, хто на зв’язок піде.

— Тоді треба ретельно допитати старшого. Певен, хтось підслухав їхню розмову або сам старший десь язиком ляпнув!

— Взагалі, маєш рацію… — повітовий задумливо втупився в стелю, — і треба добре покопирсатися в оточенні Ворона. Може, він комусь на заваді стояв? Або насолив чимось? Ось йому і помстилися! Добре, я дам доручення декому, нехай рознюхають…

***

Натовп біля сільради гудів. Зібралася добряча третина мешканців Стасова, а може, й більше. По селу пройшла чутка, що у селян будуть забирати землю для будівництва аеродрому. Земля на Тернопільщині завжди цінувалася, бо земля — це життя, бо вона годувала. Навколо ж Стасова територія рівнесенька, наче стіл. Таких ґрунтів на Тернопільщині небагато, більшість території — пагорби. Рівнину обробляти легше і цінувалася вона дорожче. Та місцина, на жаль, сподобалися льотчикам.

— Що ж це воно таке, га? Людоньки!

— Все життя по злотому відкладала…

— Та я ж її ось цими руками…

— Постріляю, гадів, а на свою землю не пущу!..

Такі балачки точилися у натовпі скрізь. Чекали на голову сільради, у кабінеті якого зараз було начальство з області. Біля ґанку стояла начальницька чорна «емка» з нудьгуючим водієм у кабіні. Водій вдавав, що спить, але уважний спостерігач помітив би, що насправді той прислуховується до розмов.

Як люди взнали, що до голови сільради приїхало начальство з Тернополя, було загадкою, тільки натовп зібрався одразу ж, як начальство зайшло до хати. Голова сільради Мирослав Зенюк, червоний та спітнілий, перед начальством спини не гнув:

— Себто як? Ви пропонуєте, щоб я зараз пішов до громади і сказав, що в них відбирають сто вісімдесят гектарів найкращої землі[13]? І ви думаєте, що після цього я повернуся живим? Нема дурних, товариші, ви вже якось самі…

Гості перезирнулися.

— Товарищ не понимает… — промовив один із них зі «шпалою» у петлицях.

— Наверное, — погодився інший, у цивільному. — Поймите, наконец, — почав він пояснювати, наче розмовляв із малюком, — сегодня аэродром гражданский…

— Тобто, який? — не зрозумів голова.

— Для гражданской авиации, то есть, не военный…

— Ага, — зрозумів голова, — цивільний.

— Не понял? — перепитав військовий.

— Тобто не військовий.

— Я же и говорю: гражданський, а завтра всё может быть… Тут же до границы камнем докинуть можно, это же понимать надо! А вы тут церемонии разводите! Вы боитесь? Своих односельчан боитесь? Так зачем вы здесь нужны? Тогда я сам с народом поговорю.

Військовий розстебнув портупею та зняв шинель. На кітелі блиснула Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Він попрямував до виходу, відсторонивши зі свого шляху Мирослава. Побачивши прогонистого, підтягнутого військового із Золотою Зіркою на грудях, натовп загув ще голосніше. Військовий підняв руку, закликаючи до тиші.

— Граждане! Рядом с вашим селом будет построен аэродром.

У гудінні натовпу почулися загрозливі нотки. Військовий знов підняв руку і, не чекаючи, поки настане тиша, продовжив:

— Это вопрос решённый. Другой ровной земли рядом с Тернополем нет, вам будет предоставлена земля в другом месте. На этом считаю собрание закрытым, прошу всех разойтись.

Якщо хтось і почав протестувати, то військовий цих протестів не чув, не чекаючи на них він повернувся у сільраду. У кімнаті притулився спиною до теплої пічки:

— Холодно, однако… Председатель, пиши решение общего собрания… Несогласных не оказалось…

Увечері куми, Назар Глинський і Микола Лисевич, сиділи за столом. Микола, піднявши чарку, запитав:

— Назаре, а чи не бажаєш ти з кимось повоювати?

— Я? Чи ти з глузду з’їхав? Нащо мені?

— Ось і я так думав. На цю землю дід мій наймитував, батько хребет гнув і лише я спромігся придбати отой клапоть за шляхом, а її раз і все… — він перекинув у рота гранчак, — і наразі я собі думаю, а чи не зібратися та не повоювати з кимось, щоб землю мою не чіпали, га?

А на Стасів вже сунула нова біда: селяни почали різати худобу[14]. Кожного вечора на якомусь подвір’ї мукала приречена корова чи кувікав підсвинок.

— А навіщо я її буду тримати? Все одно совєти у колгосп заберуть! Ліпше я її сам з’їм, пішли вони під три чорти!

Грицаї теж забили теличку-однорічку, вночі, щоб ніхто не чув. Подейкували, що з області прийшла вказівка,

щоб того, хто буде різати худобу, штрафувати, в то й взагалі до тюрми садити. Правда це чи ні, батько не знав, але ризикувати не бажав. Теличці замотали морду, щоб не мукала, та швидко і вправно зарізали. М’ясо засолили, бо продавати батько боявся, та й взагалі… Різали багато, тому ціни впали. Вирішили краще присолити та заховати у льосі. Буде що їсти місяці зо три. Наварили холодцю, сальтисону, наробили ковбас, хоча яка ковбаса з телиці? На це діло потрібна свинина, соковита, із салом, що тане у роті наче свічка ввечері від власного маленького полум’я. Сало… Сало — це продукт! Його треба розуміти! За ніч усе зробити не встигли, а наступного дня до хати принесло Мирослава Зенюка. Чого він опинився о сьомій ранку саме біля хати Грицаїв, хто його знає, але унюхав своїм великим носом свіжину і без всіляких церемоній розчахнув двері ногою.

— Так, Дмитре… М’ясо варимо?

У хаті від несподіванки усі заклякли, не розгубився лише Любко:

— І варимо! А що, не можна?

— Любку! — простогнала мати.

— А що, Любку? Наша теличка? Наша! Що захотіли, те й зробили!

— А ви не знаєте, що худобу різати заборонено?

— Не знаємо, — отямився нарешті батько.

— Ото ж і зле, що не знаєте. Штраф за це належить, ось що.

— Який ще штраф?! — обурився Любко, — ідіть ви зі своїм штрафом!.. Наша теличка? Що…

— Мирославе… Любку, зачекай… Помовч, тобі кажу! — прикрикнув Дмитро, бачачи, що син ніяк не вгамується, — Мирославе, вийдемо надвір…

Вони вийшли з хати, а за кілька хвилин батько повернувся, приніс із комори чистого мішка, засунув туди лопатку кілограмів на п’ять, сплюнув та прошепотів:

— А хай удавиться… — та виніс мішок із хати…

Ще зо два місяці Зенюк збирав данину з тих, хто різав худобу й необережно давав змогу голові про