Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Бо юнак здавався зціленим. Не тільки від непритомності не залишилося поганих наслідків; усе те бутафорське, зарозуміле, несправжнє у вдачі Ґольдмунда неначе розтануло: оте його дещо передчасне чернецтво, та його віра в приречення якось особливо служити Богові. Юнак, здавалося, одночасно помолодшав і подорослішав, відколи знайшов себе. Усім цим він завдячував Нарцисові.

Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зі своєрідною обережністю; дуже скромно, анітрохи не зверхньо й не повчально дивився він на нього, тоді як Ґольдмунд ним так сильно захоплювався. Він бачив, що Ґольдмунд черпає сили з таємних джерел, які йому самому були чужі; він зумів сприяти їх зростанню, але стосунку до них не мав. З радістю він спостерігав, як друг звільняється від його керівництва, і разом з тим іноді сумував. Він вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкірою; він бачив, що наближається кінець їхньої дружби, такої важливої для нього. Він досі знав про Ґольдмунда більше, ніж той сам про себе; тому що хоч Ґольдмунд і знайшов свою душу і був готовий іти за її покликом, але куди вона його приведе, він ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався і був безсилий; шлях його улюбленця вів у світи, для нього недоступні.

Ґольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник і його запал у суперечках з товаришами, він з соромом згадував деякі з їхніх колишніх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслідок закінчення послушництва, а чи від переживань, пов’язаних з Ґольдмундом, виникла потреба в усамітненні, аскезі та духовних вправах, схильність до постів і довгих молитов, частих сповідей, добровільних покаянь, і цю схильність Ґольдмунд міг зрозуміти чи навіть розділити. З часу одужання його відчуття дуже загострилися; хоч він іще анічогісінько не знав про свої майбутні цілі, зате з чіткою і часто моторошною виразністю відчував, що вирішується його доля, що прекрасний час невинності і спокою минув і що все в ньому було сповнене напруженої готовності.

Часто передчуття бувало п’янким, півно5чі не давало заснути, наче солодка закоханість; але нерідко воно бувало темним і невимовно гнітючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе її заманливий поклик? До невизначеності, колізій, до нужди, а може, й до смерті. До тиші, спокою, благодаті, до чернечої келії і до життя у чернечій громаді вона не вела, її поклик не мав нічого спільного з тими батьківськими заповідями, які він так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним і пекучим, як дошкульний фізичний біль, живилася побожність Ґольдмунда. Повторюючи довгі молитви до святої Матері Божої, він звільнявся від надлишку почуттів до власної матері. Проте нерідко його молитви знову закінчувалися тими дивними, чудовими снами, які він тепер так часто переживав: снами наяву, в напівсвідомості, мріями про неї, в яких брали участь усі почуття. Тоді материнський світ оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любові очима, наповнював глибоким звучанням моря і раю, лагідно нашіптував беззмістовні або скоріше перенасичені змістом звуки, мав солодкий і солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ і очей. В матері було не тільки все чарівне, не тільки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмішка, лагідна втіха; в ній, десь під пишними пеленами, ховалося і все жахливе й темне, всі пристрасті, всі страхи, всі гріхи, всі голосіння, усі народження, усі помирання. Глибоко занурювався юнак у ці мрії, ці хитросплетіння одухотворених почуттів. У них знову поставало не тільки чарівне, миле серцю минуле: дитинство і материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаїлося також погрозливе, багатообіцяюче, заманливе і небезпечне майбутнє. Іноді ці мріяння, в яких мати, Мадонна і кохана були одним цілим, здавалися йому потім жахливими злочинами і блюзнірством, смертними гріхами, які ніколи вже не спокутувати; а часом він знаходив у них справжній порятунок, досконалу гармонію. Сповнене таємниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий світ, непорушний колючий ліс, повний казкових небезпек, – але все це були таємниці матері, походили від неї, вели до неї, вони були маленькими темними цятками, маленькою грізною безоднею в її ясних очах.

Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.

Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як