Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

- А ось і триста гривень прийшли! - зустрів як рідних: ухопив у обійми мене, Лесика цьомнув, - Сто років вас не бачив! Тобі, мала, то пробачаю, раз в житті на вечірці бачились, а от братику твоєму – догану випишу.

Кажу, сам вже не граю, а послухати знайомих прийшов. Розповідаю про Філа, стисло про своє життя. Питає Лесю як її справи, бо добре її запам’ятав, сміявся з мене весь вечір, що від малої не відходив, від Руслана оберігав. Трохи збентежив мене тими спогадами, став косити оком на Лесю, та окрім усмішки нічого не побачив – слава Богу!

- Слухай, а чого ти нас так дивно привітав? – питає Лесик.

- Тобто? – дивується Олександр.

- Як нас побачив, вигукнув щось типу «триста гривень прийшли».

- А, так то з тієї давньої вечірки жарт. Іржали з хлопцями, що сидите у барі разом з Тарасом нерозлучно. А хтось візьми да і бовкни: «Тарас і Леся? Так то триста гривень!». Ну, хто на купюрах 100 та 200? Тарас і Леся! Оце як вас знову разом побачив, то згадалося.

Я той жарт давно чув да забув, а Леся оце щойно дізналася. Посміялася, пообіцяла навзаєм щось вигадати. На тому з ним і попрощалися. Розбігатись додому було рано, то й вирішили в ресторан неподалік завітати. Замовили собі вечерю, обрали напої і бесіда сама собою полилася. Щоправда, скоріше два діалога було: ми з Лесею, наші супутники – між собою. Та в цілому вечір був чудовий, наче не було того недолугого поцілунку і стільки років на відстані. Вже як додому з Ярославою їхав, упіймав себе що весь час посміхаюсь. Відчуваю, мого малого члена родини мені не вистачало, мого Лесика.