Читати книгу - "Уот"

старому татусеві (бо хіба ж я байстрюк), хоч я й був десь поруч (вони не приховували від мене нічого). У відповідь мій бідний старий татусь, а слова його й досі бринять у моїх вухах, зітхав і погоджувався, кажучи: на все воля Божа, — після чого моя бідна стара матуся тоном, що й досі часто мені вчувається, схвально зітхала й цідила крізь зуби: амінь. Бо хіба будь-яка поява, зникнення чи печатка не є появою кудись, зникненням звідкілясь, печаткою певної мети, ознакою певного задуму? Та й що таке є печатка зникнення, під час якого ми з’являємось, печатка появи, під час якої ми зникаємо, печатка появи і зникнення, під час яких ми чекаємо, як на печатку задуму, того задуму, котрий сушить бруньки, сушняк обкидає масними бруньками і раз по раз вибухає звислим, але соковитим цвітом? Як вам ці міркування? Непогано, правда, зважаючи на мої обставини? Та й хіба ця поява не була нашою появою, хіба це буття не є нашим буттям, це зникнення, чи не буде воно й нашим зникненням, себто появою, зникненням і буттям у суцільному бездум’ї? І хоча, на перший погляд, я зараз зникаю, охоплений бездум’ям, разом з тим, коли я з’явився, бездум’я було не меншим, одне слово, задум мій зараз, коли я зникаю, й тоді, коли я з’явився, лишається той самий, без змін, той самий, а різниця полягає в тому, що тоді він був ще живий, а зараз він мертвий, або, як кажуть англійці, що раз батька в лоб, що сім — різниця невелика. Чи, може, так і казати не вільно? Чи то є суто ірландське прислів’я? Але повернімося до Вінсента та Вальтера, які були десь із вас заввишки й завгрубшки — дебелі такі, кощаві, затуркані, пошарпані, виснажені доходяги з гнилими іклами й вічно червоними шнобелями — наслідок, як вони вважали, надмірної самотності — так само, як і я скидаюся на Ерскіна, а Ерскін — на мене, чоловіка маленького, опецькуватого, добре пошарпаного, соковитого або масного, улесливого, кривоногого і з гладеньким задком спереду і гладеньким черевцем іззаду, бо хіба існує гладенький задок попереду без гладенького черевця ззаду? Існує думка, що Нотові ніхто не потрібен, ні помічники, ні прислуга, однак через те, що він мусить мати помічників і прислугу, бо сам за собою доглядати не здатен, тож подейкують, що він воліє мати обмежену кількість маленьких, гладеньких, пошарпаних, виснажених, соковитих, череватих, товстозадих службовців, аби ті йому допомагали й прислужували, а як ні, то буквально кількох дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, напівживих, гнилозубих, червононосих служників, які б дбали про нього, хоча при цьому ходять чутки, ніби він за браком як тих, так тих міг би задовольнитися обслуговуючим персоналом іншого типу, закваски і замка, інших параметрів, таких різноманітних, як, з одного боку, Вінсент та Вальтер, а з іншого — Ерскін та я, хоча це не вкладається в голову, щоб вони поралися біля нього і, головне, щоб вони були і пошарпані, і затуркані, і щоб було їх мало, бо він полюбляє пошарпаність, і затурканість, і мализну, якщо взагалі про нього можна сказати, що він щось полюбляє, хоча мені й доводилося із достовірних джерел чути, ніби якби він раптом лишився без цієї пошарпаності, мализни і затурканості, то залюбки б обійшовся й без них і сам собі дав би раду, ще й пишався б цим. Але факт лишається фактом: він завжди мав, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, виснажених доходяг з гнилими зубами й червоними шнобелями, таких, як ви, а з іншого — маленьких, опецькуватих, пошарпаних, соковитих або масних, улесливих, кривоногих, гладкозадих череванів, таких, як я, щоб завжди були напохваті. А якщо воно колись і було інакше, то усяка згадка про це вже давно зотліла, розмаялася на вітру і зникла. Бо ні Вінсент, ні Вальтер не були перші, та де! Перед ними були Вінсент і ще один, чиє ім’я я забув, тоді ще один, потім другий, чиї імена я також забув, перед ним — ще один, я забув і його ім’я, тоді інший, імені його я зроду не знав, перед ним був ще один, теж я зроду не знав його імені, перед ним був такий собі, чийого імені Вальтер не міг пригадати, перед ним ще один, чийого імені Вальтер не міг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, а перед ним той, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені навіть Вінсент не зміг пригадати, перед ним інший, чийого імені навіть Вальтер не зміг пригадати, і ще один, чийого імені навіть Вальтер знову не зміг пригадати, до нього був той, чийого імені Вінсент також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вінсент зроду-віку не знав, і так далі, доки через обмеженість людської пам’яті остання згадка не щезла. Так хтось когось завжди витісняв, хоча «витісняти», може, й не зовсім доречне слово, у кожному разі, так, як ви мене витісняєте, так і Ерскін — Вальтера, я — Вінсента, Вальтер — того, що я імені його не пам’ятаю, Вінсент — того, чиє ім’я я також забув, і того, чиє ім’я я знову ж таки забув, і того, що я зроду не знав його імені, і того, чиє ім’я я також забув, і того, чийого імені Вальтер не міг згадати, і іншого, чийого імені я ніколи не знав, того, чийого імені Вальтер теж не пригадує, і того іншого, чийого імені Вальтер не пригадує і чийого імені зроду не знав, і того, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, того, чиє ім’я забув навіть Вінсент, і того, чийого імені Вальтер зроду не знав, того, чийого імені Вінсент, і той не згадав, і того, чийого імені навіть Вінсент не пригадав, бо зроду-віку не знав його, і так далі, доки остання згадка не щезла внаслідок марності людських бажань. Але якщо покладатися на усну традицію, яка передається ротом за допомогою слів від одного покоління до другого або, як це частіше трапляється, через одне покоління, то не викликає сумніву, що всі служники, пам’ять про яких ще не повністю зникла, хоча імена їх вже ніхто не пам’ятає, були або дебелими, кощавими, затурканими, виснаженими, гнилозубими, червонопикими доходягами, або маленькими, опецькуватими, пошарпаними, масними, кривоногими,