Читати книгу - "Що сказано"

Кожному доручили якусь роботу: хто шевцював, хто допомагав на кухні. Аркадієві дали швабру. Відтворили всі табірні спілки. Видавали щоденну газету, сповнену пліток і порад щодо майбутнього життя, яке — вони це поволі починали розуміти — буде далеким від того, що вони собі уявляли.

Одного вечора Ластівка гуляла палубою на самоті. Сягнула крадькома по цигарку в кишені. Аркадій не схвалював, але вона уявляла себе трохи богемною жінкою. Зрештою, вона колись грала Офелію. Оглядач підпільного часопису описав її як боязку мишку. Але вона не така. Хай очі в неї малі й пронизливі, та мова повільна і мрійна, а голос низький, як у батька.

На воді танцювали оранжеві жаринки. Легкий вітерець зачісував її волосся. Мимо проходив, опустивши голову, моряк, і вона звісила руку з цигаркою за борт. Але моряк поспішав — комір піднятий, зуби цокотять — ледве чи її й помітив. Вона ж не мерзла: мрії-сподівання, ці пухові ковдри юності, вберігали її від льодяного повітря. Океан, спритний продавець романтики, при помочі місяця освітлював свій строкатий крам. На палубу плюхнула гуска — тоді, наче зрозумівши, що десь звернула не туди, витягла білосніжну шию, відштовхнулася лапами і відлетіла. Ухнув, мов пугач, далекий корабель. Може, це круїзне судно і везе багачів, які подорожують не з потреби, а задля чистої насолоди від руху. Ах, ці багачі. Коли настане апокаліпсис (а Ластівка вважала, що він геть забарився), то пропуск від Святого Петра отримають самі багачі. Хто інший може дозволити собі досконалу чистоту мотивів і методів? Вони наче ті Божі улюбленці, равлики, із приладженими до спин домівками, що робить їх вільними й нічим не обмеженими громадянами світу. «Гроші — бензин життя», — казав їй Аркадій. Вичитав у книжці. Філософській книжці. Як же їй із ним пощастило. Він розбирався в механізмі світу, мов годинникар у часомірі.

Із правого борту розтинала хвилі зграйка дельфінів.

Хтось смикнув її за край спідниці. Ластівка глянула: жінка в чорній хустці смокче люльку, притулившись до стінки. По саму шию загорнута в зелений військовий коц. Напевно, поцупила в таборі для переміщених. У Ластівки є свій такий самий. Із кокона старої випиналися її ноги в драних черевиках, заношених до форми сандалів. Пальці руки наставлені на Ластівку, а з диму лиховісним вогнем здіймається хрипкий голос:

— Ви всі будете мучитися страшенно. Ви забули своїх духів.

Ластівка перехрестилася і поспішила геть.

Коли вона переповіла пророцтво чоловікові, Аркадій сплюнув, вставив зубочистку до рота й сказав:

— Вар’ятка! Дурна баба! Якраз такі цінні поради в Америці ні до чого. Американці, Богу дякувати, нормальні. У них є технології!

Аркадій сидів під гальюном і різьбив із дерева ведмедика. Біля його ніг стояв цілий пересувний звіринець: козак на коні (видно навіть щіточки над копитами), дівчина з відром і бандура на шістдесят чотири струни. Він перебрав це мистецтво у вуйка. Приємно робити якісь такі речі. Дещо він продав морякам. Готувався до Америки.

Вихідною точкою в людському житті є щасливий випадок. Усе решта — похідне як реакція на нього. Чоловік собі працює, одружується, реагує на тиск обставин. В Америці йому будуть потрібні всі його сили і вміння. Він починатиме з нуля. Почуватиметься злиднем.

Аркадій готував себе до образ і фіксував погляд на майбутньому. Уявляв себе ковбоєм із роману Карла Мая, розвідувачем нових земель. Пагорби майбуття дихали таємницями. У ріці могло бути золото.

Саме по собі золото неважливе. Він вірив у одне — націю. Сформований духом протистоянь, він не заспокоїться, доки не переможе своїх ворогів.

Час шукати когось, хто орудує на чорному ринку.

-------

Священик повсюди ходив за Стефаном: сідав із ним до столу, з’являвся поруч, коли той гуляв на палубі. Завжди усміхнений, приговорював щось наче «воля Божа» (а чи, можливо, «доля ворожа»),

Стефан рахував чайок, гадаючи, що так швидше засне, коли тут відкілясь узявся отець Іван.

— Отче, отче. Я поки не готовий до останньої сповіді. Який-бо ще у нас із вами спільний інтерес?

— Ви декого мені нагадуєте.

— Дідька?

— Земляка. Із ним можна було поговорити. Він вже давно не живе.

Обличчя священик мав подзьобане віспою, а біля кутика губ — прищ чи язвочка.

— Чим вам допомогти, отче? Ніхто з моїх знайомих не має доларів.

— Ні, ні. Для цього запізно. Мир душі. Тільки мені його вже не мати. Я поцілував диявола, тож дістав тавро. — Він показав на прищ.

— Прищик, отче? А на що ви сподівалися у ваші літа?

— Який там прищик…

— Величенький, отче.

— Сифіліс, — звірився священик.

— На то є ліки.

— Не треба ліків. Вони усувають симптоми, не караючи джерела.

— Кого ж я вам нагадую?

— Влодка. Священика з Роздоріжжя.

Стефан не здивувався.

— Нащо він вам нині?

— Він помер. Через цю саму хворобу. Кажуть, примирився з нею.

Він говорив про Стефанового батька.

— Бувайте, — сказав священик і щезнув у темряві.

Вечорами чоловіки зазвичай грали в карти і обговорювали, хто де осяде. Занадто бідні грати на гроші, вони закладали майбутні статки: уявні долари, уявні будинки, уявні машини. Формувалися ділові партнерства. Об’єдналися три муляри, і через двадцять років на честь їхньої фірми містечко в Айдахо дістало назву Промінь.

Аркадій сидів на ящику осторонь. Любив азартні ігри, але щастя у них не мав, тож змушував себе лишатися глядачем. Принагідних розмов не підтримував. За багато років навчився тримати людей на віддалі. До того ж, чоловік він був дебелий. Великі руки, стегна, велика голова. Стефан якось описав його так: grande come un cavallo! forte come un lione![9] Аркадій любив показати свою силу і велич. Сидить собі наче розслаблено, руки на потилиці, але з вигину його ніг було видно, що він у півприсяді, готовий до стрибка. І хоча він часто усміхався, особливо жінкам, щось у примружених блакитних очах і напруженій грубій шиї наводило на думку, що усмішка може легко перейти в гарчання.

Роботу, казали, легше буде знайти на сході. Зате на заході життя далеко цивілізованіше. Тихоокеанський клімат, як виснував Стефан із кількох чисел журналу Life, породив ритм і стиль життя, незнані у світі після Провансу XIV століття. Думка про Францію, згадка про білявих губастих одалісок збурювала кров, поривала його випробувати своє красномовство на захист заходу. Але Аркадій, наслухавшись вечорами своїх супутників, обрав Нью-Йорк. Це спричинило родинну сварку. Ластівка, забувши про свою любов до кав’ярень і музеїв, відмовлялась жити без саду.