Читати книгу - "Сад забутих плодів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Серед луки широкої
в долині самотня дичка стояла
вбрана вся у листя червоне
впасти готове.
Чекали ми — я і листя —
на порив осіннього вітру.
[17, неділя]
Ми приїхали в Сольяно, що на Рубіконі, того дня, коли з римських печер виймали дозрілий сир. Але я найперше хотів відвідати маленький музей звукозапису, який Роберто Паренті влаштував у власному будинку. Три кімнати, повні платівок, грамофонів, воскових циліндрів і публікацій. У нього є німецька платівка на 78 обертів, записана в 1913 році з нагоди святкування ювілею кайзера Франца Йосифа. Я захотів прослухати її. Запис починався з гімну на честь кайзера у виконанні хору й оркестру. У світі є лише шість екземплярів цієї платівки. Надворі туман геть приховав краєвид. Де-не-де лише прозирають клаптики червоного листя на виноградній лозі, що прибрала вже цілком зимового вигляду. Під велетенськими згустками туманної вати ми не можемо розгледіти старовинні містечка Ронтаньяно, Монтеджеллі та Барлотто. На мить показується вантажівка, що приїхала з Сардинії — із солодощами для родин пастухів-сардинців, що мешкають у цих ущелинах. Ми зупиняємося на вершині гори Мелето, найвищої точки в цій місцевості. Я опиняюся поруч із колоною червоної цегли, метр завширшки і два метри завтовшки. Указуючи на різні місця величезного килима туману, який укриває всю долину аж до моря, юнак, що супроводжує нас, пояснює, де в ясну погоду ми могли б чітко бачити Сан-Марино, Сан-Лео й Ріміні. На жаль, під нами лише молочна хмара. Відтак починаю оглядати колону поруч із собою й зауважую велику меморіальну дошку білого мармуру з уже витертим написом. Убогий пам’ятник, споруджений із волі фашистів Ронтаньяно на вшанування пам’яті чотирьох молодих німців, які з літаком упали на цю гору в 1944 році. Намагаюся прочитати посвяту, але марно, бо темна фарба зникла з заглиблень вирізьблених літер. Тоді видираюся на край широкого фундаменту колони й починаю погладжувати мармурову плиту у надії розшифрувати літери навпомацки. Я перебував між двома світами, похованими щільною білиною. Справді, тим часом, як очі мої силувалися розрізнити в морі туману, який заповнив долину, бодай обриси гір Сан-Лео й Сан-Марино, мої пальці, ковзаючи маленькими заглибленнями літер на білосніжній дошці, намагалися відтворити імена тих чотирьох молодиків. Мені видався цікавим і дивним той факт, що впродовж короткого часу я почув гімн кайзеру й ось — тепер намагався розібрати імена німців. Помалу я спромігся прочитати всі чотири імені: Отто, Фрідріх, Гайнц і Йоганнес. Хто знає, можливо, за ці п'ятдесят років комусь випадково потрапив до рук той камінь, на якому під час мого полону в Ціґенайні я написав своє ім'я одного ранку в травні 1944 року.
[21, четвер]
Туман сьогодні має голос джерела, що біжить усередині нього. Це безформна маса пари, яка іноді дозволяє розгледіти дерева, схожі на м'яких звірів, що витягуються або ростуть у небо. Мисливці стріляють навмання всередині великих згустків пари, яка сховала пташині крила й кабанячі шкури. У вікно кімнати з каміном мені добре видно верхівку мушмули. Її атакують голодні горобці. Прилетів важкий дрізд і, розгойдуючись на гілках, енергійно скльовував плоди, що я залишив на дереві. Плід мушмули на горішній гілці не витримав удару гострого дзьоба й упав на землю. Я тихенько відчинив вікно й пошепки порадив дрозду бути надалі обережнішим. Він подивився на мене й одразу збив іще два плоди.
[29, п’ятниця]
У чотирьох стінах, які захищають мене від бур й холоднечі, утішає факт співчуття до самого себе.
Ця наша ніжність до нас самих — вона єдине, що може нас по-справжньому зворушити. Коли мене охоплює невдоволення всім навколо, я починаю вдивлятися в навколишні предмети. Учора мені був за компанію камінь.
Він порадив брати приклад із його нерухомості, і тоді я припинив жестикулювати й довгий час дивився на краплі дощу, застиглі на шибках скляних дверей. Запалені лампи кабінету відбивалися в міріадах краплин. Здавалося, ми з каменем застигли всередині однієї люстри, зібраної з тисячі крижаних перлин. Думки вели мене стежками, які губилися в безвісті.
Трапляється у річ
я втуплююсь як от у келих
аж доки вже його не бачу
і я мов мильна бульбашка яка
летить куди не знати!
Грудень
~ Зі словами казок над вогнем ~
[2, понеділок]
Я підвівся з крісла, щоб зачинити ледь прочинені двері з кабінету до кухні, і зупинився, зацікавлений виглядом кухні, побаченої крізь щілину. Старовинні сифони для газводи в рядочок на полиці грали святковими барвами в сірому буденному оточенні. Так я відкрив іще один рідкісний ракурс, що дозволяє помітити щось нове в будинку. Я питав себе, у скількох різних проекціях я міг би відкривати самого себе.
На фото в журналі
я побачив плечі
вони були подібні до батькових.
[4, середа]
Учора ввечері туман огортав усю долину й дістався до гілок мушмули просто перед вікном. Зникло все навколо будинку, і звуки втрачали свою чіткість і лункість, наче вони теж понамокали. Ледь чутні, вони розтягувалися у просторі, ніби хтось волочив їх за волосся. А я стояв і дивився, втупивши очі в попіл, час від часу відшукуючи в пам'яті кольорові думки.
[10, вівторок]
Російські туристи — зокрема, розкішні проститутки, — які прибувають на Адріатику, одягаються тепер із великою елегантністю. Армані, Кріція, Валентіно не сходять їм із вуст, ніби то імена їхніх близьких родичів. Згадані переміни відзначає також літня росіянка — продавчиня з Сан-Марино, яка відчайдушно тужить за Росією, де має маленьку квартиру в Москві, а могили її рідних розкидані по цвинтарях України.
У ці туманні дні їй часто пригадується давня прогулянка з собакою — о шостій ранку, у своєму районі на периферії міста. Стояв туман, і собака часто зупинявся, гублячи напрямок. Раптом із вікна останнього поверху психіатричної лікарні, повз яку вона проходила, зарепетував хлопець, якого жінка ледь бачила. Учепившись у ґрати, він волав: «Люді, ґдє ви?!» («Люди, де ви?!») Перелякавшись, вона впустила з рук собачу шворку.
А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.