Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

і Мілдред, така стримана й відсторонена, яка рідко торкалася кого-небудь, однак ось вони стоять разом біля виходу на рейс авіакомпанії «Пан-Ам» до Сан-Франциско, а коли через гучномовець оголосили номер рейсу і настав час прощатися, раптом обидві, наче за нечутним сигналом, розплакалися, сльози каскадом полилися з їхніх очей і закапали на долівку, вони стиснули одна одну в обіймах, одночасно плачучи й обнімаючись. Мати ніколи раніше не плакала перед ним, а допоки він це не побачив на власні очі, він би ніколи не повірив, що Мілдред також вміє плакати. Але ось вони плачуть перед ним і прощаються, розуміючи обидві, що минуть місяці чи навіть роки, перш ніж вони побачаться знов, і малий Фергюсон спостерігав за ними знизу зі свого п’ятирічного тіла, поглядаючи то на матір, то на тітку, ошелешений виливом емоцій, і ця картина запливла в такий глибокий закуток його свідомості, що залишилася в його пам’яті назавжди.

В листопаді наступного року, два місяці потому, як Фергюсон пішов до першого класу, його матір відкрила фотографічну студію в центрі Монклера. Вивіска над парадним входом гласила: «Фотостудія Роузленд», і життя родини Фергюсонів раптом набуло нового, прискореного ритму, починаючи з щоденного ранкового сум’яття, коли одного з них треба було вчасно відрядити до школи, а решту двох – кожного у власному авто – на роботу. Тепер, коли його матір не бувала вдома п’ятеро днів на тиждень (з вівторка по суботу включно), з’явилася жінка на ім’я Кессі, яка займалася господарством, прибирала й застеляла ліжка, купувала харчі, а інколи навіть готувала малому Фергюсону вечерю, коли його батьки допізна затримувалися на роботі. Тепер він менше бачився з матір’ю, але річ була в тім, що він вже й менше її потребував. Зрештою, Фергюсон вже сам зашнуровував черевики, а коли йому хотілося на комусь одружитися, то він, зазвичай, вагався між двома потенційними кандидатками: Кеті Голд, невисокою дівчиною з блакитними очима та довгим білявим хвостиком-«поні» на голові, та Марджі Фітцпатрік, височенною рудоволосою красунею – такою дужою й безстрашною, що вона могла підняти над землею двох хлопців одночасно.

Першим, хто сів фотографуватися на портрет в студії «Роузленд», був син власниці. Мати фотографувала Фергюсона стільки, скільки він себе пам’ятав, але ті перші фото були просто знімками, зробленими маленьким і легким переносним фотоапаратом, тоді як студійна камера була значно більшою, і її треба було монтувати на триногій підставці під назвою штатив. Йому сподобалося слово «штатив», бо воно нагадало йому смачний сушений фрукт чорносли́в. Його вразило також, як ретельно матір налаштовувала лампи, перш ніж робити знімки, а це свідчило, що те, чим вона займалася, було під повним її контролем. Коли Фергюсон побачив, як вправно й спокійно вона працює, то у нього виникло до неї якесь дивне тепле почуття. Раптом вона стала не просто матір’ю, а людиною, яка виконує в цьому світі важливу роботу. Для зйомки вона вдягнула його у гарне вбрання, а гарне вбрання означало твідову спортивну куртку та білу сорочку з широким комірцем без верхнього ґудзика, а оскільки Фергюсону було цікаво й приємно сидіти й чекати, поки матір вибирала потрібний ракурс, йому було легко посміхатися тоді, коли вона його про це просила. Того дня з матінкою була її подруга з Брукліна, Ненсі Соломон, яка була колись Ненсі Файн, а тепер мешкала в передмісті Вест-Ориндж, кумедна Ненсі з неправильними передніми зубами як у кролика і двома маленькими хлопцями, вона була близькою приятелькою його матері, а отже – людиною, яку малий Фергюсон знав усе своє життя. Матір пояснила йому, що після проявлення фотографій одна з них буде збільшена до великого розміру й перенесена на полотно, яке Ненсі потім розфарбує, перетворивши таким чином фото на олійний портрет. Це мала бути одна з послуг, яку студія «Роузленд» збиралася запропонувати своїм клієнтам: не лише чорно-білі портрети, а й портрети олійні. Фергюсону було важко уявити, як це буде робитися, але він здогадувався, що Ненсі треба бути неабиякою художницею, щоби впоратися з такою важкою трансформацією. Через два тижні в суботу вони з матір’ю вийшли з дому о восьмій ранку й поїхали в центр Монклеру. Вулиця була майже безлюдною, а це означало наявність вільного місця для парковки прямо перед студією «Роузленд», але за двадцять-тридцять ярдів до зупинки матір сказала Фергюсону заплющити очі. Він хотів був спитати у неї навіщо, але щойно він розкрив рота, як вона наказала йому: «Жодних запитань, Арчі». Тож він заплющив очі, а коли вони зупинилися біля входу до студії, вона допомогла йому вибратися з авто й підвела туди, куди їй треба було. Гаразд, сказала вона, тепер можеш розплющити очі. Фергюсон розплющив очі й побачив, що стоїть перед вітриною нової студії його матері, а у вітрині – два його великих зображення, кожне близько двадцяти чотирьох дюймів на тридцять шість завбільшки, одне – чорно-біле, а друге – його точна кольорова копія: зі світло-жовтим волоссям, сіро-зеленими очима, а коричнева куртка в чорну цяточку виглядала майже як справжня. Робота, яку виконала Ненсі своїм пензлем, була такою чіткою, такою бездоганною, що Фергюсону важко було сказати, що він перед собою бачить: фотографію чи картину. Минуло кілька тижнів, і тепер, коли портрети були виставлені у вітрині на постійній основі, його почали впізнавати сторонні люди. Вони зупиняли його на вулиці й питали, чи він, бува, не той самий хлопчик з вітрини фотостудії «Роузленд». Фергюсон став найвідомішим шестилітнім мешканцем в Монклері, рекламним хлопчиком материної студії, свого роду легендою.

29 вересня 1954 року Фергюсон не пішов до школи. У нього була висока температура, 38,6 градуса за Цельсієм, і всю попередню ніч він провів, блюючи в алюмінієву миску, яку матір поставила на підлогу біля його ліжка. Йдучи вранці на роботу, вона наказала йому не знімати піжами і якомога більше спати. Якщо ж йому не спатиметься, то він мав залишатися в ліжку й читати свої улюблені комікси, а йдучи до туалету – вдягати капці, щоби не ступати босими ногами по долівці. Однак на першу годину дня температура у нього впала до 37,2 градуси, і він відчув себе досить добре, щоби спуститися вниз і попросити Кессі дати йому що-небудь поїсти. Вона приготувала йому яєчню з грінкою, які він проковтнув без негативних наслідків для свого шлунку, а потім, замість піднятися нагору й повернутися до ліжка, малий поплентався до маленької кімнати біля кухні, яку його батьки називали то «лігвом», то «вітальнею», і увімкнув телевізор. Кессі пішла слідом за ним, сіла на диван і