Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

того ж Гордонові він навіть не натякнув на те, що той робить безглуздий вчинок. І за це йому треба віддати належне — він умів дивитися на речі під іншим кутом зору. Звісно, така можливість була у нього завдяки тому, що він не відчував браку грошей — багатії можуть дозволити собі бути розумниками. До того ж з такими статками не надто складно влаштувати і когось ще. Минуло лише два тижні, і у Ревелстона вже були для Гордона гарні новини. Містер Маккечні — підстаркуватий торговець старими книжками, з якими Ревелстон мав якісь справи, — шукав помічника. Йому не потрібен був працівник з досвідом, який вимагатиме повного окладу; він шукав чоловіка, який би поводився як джентльмен і міг підтримати розмову з відвідувачами (звісно, літературну розмову) — того, хто б задовольнив примхливих клієнтів. Цілковита протилежність «теплому місцю». Працювати треба було багато, платня мізерна — два фунти на тиждень, і жодних перспектив. Саме те, що і було потрібно Гордонові. Тож він не барився і відразу ж вирушив до містера Маккечні, сонного старого шотландця з червоним носом і білою бородою у тютюновому попелі, і, недовго думаючи, погодився на його умови.

Саме у цей час виходила друком збірка поезій Гордона «Миші». Сьомий видавець, якому він її надіслав, згодився опублікувати його вірші. Гордон і гадки не мав, що тут не обійшлося без Ревелстона — той був добрим другом видавця, який полюбляв тишком-нишком влаштовувати дебют якомусь невідомому поетові. І от Гордону здалося, що перед ним відчинилися двері в нове майбутнє, що сам він, нарешті, став людиною, або, точніше сказати, не став тією добропорядною людиною з аспідистрою.

Тоді ж він і повідомив «Альбіону», що звільняється. Йти було не просто. Джулія, звісно, переживала ще більше, ніж після того, як Гордон втратив попередню роботу. До цього часу в них уже зав’язалися стосунки з Розмарі. Вона його не відмовляла від звільнення. Але і гадки не мала чому він це робить. Втручатися було проти її правил: «Кожен має право на власне життя» — такою була її позиція. Та найбільше Гордона засмутила його остання розмова з містером Ерскіном. Він був добродушною людиною. Не хотів, щоб Гордон ішов з фірми, й відверто йому про це заявив. Від зайвих коментарів утримався, тільки попросив назвати причини. В цій ситуації Гордон не міг ані ухилитися від відповіді й промовчати, ані збрехати щось на кшталт «там більше платять» (мабуть, єдиний аргумент, який містер Ерскін міг би зрозуміти). Натомість, він геть непереконливо промимрив щось про те, що «цей бізнес не для нього» і що «йому хотілося б продовжити писати».

Бос ніяк не міг збагнути, що Гордон мав на увазі. «Писати? Еге ж, на цьому, певно, непогано можна заробити». Усвідомлюючи, що виглядає дурнем, Гордон пробурмотів щось про свою збірку. «Збірка віршів», — ледь чутно вимовив він. Містер Ерскін скоса глянув на нього:

— Віршів? Хм... Віршів. Вважаєте, цього буде достатньо, аби прогодувати себе?

— Можливо, це не такий уже й великий заробіток, але якщо регулярно випускати збірки...

— Хм... ну що ж! Вам, мабуть, видніше. Якщо передумаєте — повертайтеся. Гадаю, ми завжди знайдемо для вас роботу. Майте це на увазі.

Гордон повертався додому з тяжким відчуттям власної недолугості й невдячності. Але він мав це зробити. Мав вирватися з цього світу грошей. Дивина та й годі! По всій країні молодь зі шкіри пнеться, щоб знайти бодай якусь роботу, а в нього сам лише звук цього слова викликає гострий напад нудоти, робота сама йде йому до рук, а він відмовляється. Хіба ж це не підтвердження теорії про те, що будь-що у світі можна отримати, якщо сильно не хотіти цього? Йому з голови не йшли слова містера Ерскіна. Не просто ж так він сказав те, що сказав? Певно, не для годиться. І якщо щось піде не за планом, Гордон справді зможе повернутися. Тож у нього залишався запасний аеродром. На горизонті продовжував манячити «Альбіон», якого йому так кортіло позбутися.

Та скільки щастя (втім, лише на початку) приносила йому робота у книжковій крамниці містера Маккечні! Якийсь час йому справді здавалося, що врешті-решт він вирвався з лещат грошового ідола. Торгівля книжками, звісно, була ще тим крутійством, як і будь-яка інша торгівля; але геть іншим! Жодної метушні заради того, щоб втриматися на місці, жодного пристосування. Ніхто з нахабних молодиків, які прагнуть зробити кар’єру, і десяти хвилин не витримав би у задушливій торгівельній залі крамниці. Щодо самої роботи, то вона була доволі простою; головне — проводити у лавці не менше десяти годин на день. Старий Маккечні не допікав (шотландський джентльмен, одне слово). За своєю природою не скнара, дещо ледачкуватий. Виявилося, що він непитущий — належав до якоїсь протестантської секти, але Гордонові до того було байдуже. Через місяць надрукували збірку його віршів. Щонайменше тринадцять видань опублікувало на неї рецензії! Літературний дайджест «Таймс» назвав дебютанта «перспективним письменником»! Ще кілька місяців йому знадобилося, щоб усвідомити, яким насправді провальним проектом була його збірка.

Тільки зараз, після того, як його заробіток опустився до рівня двох фунтів на тиждень, а від будь-яких можливостей заробити більше він фактично власноруч відгородився, Гордон почав усвідомлювати увесь тягар боротьби, у яку він вступив. Підступність ситуації була в тому, що полум’я битви згасає. Життя у злиднях з героїчного подвигу перетворюється на сумну звичку. Все це обман. Кинув роботу, рішуче відмовився від «тепленьких місць». От і чудово. Зрештою, цього він і хотів. І назад вороття немає. Та безглуздо переконувати себе в тому, що злиденні будні, які ти сам свідомо обираєш, позбавляють проблем, що приходять з бідністю. І питання геть не в побутовому комфорті. З цими труднощами якось можна дати раду. Головна проблема полягала в тому, що нестача грошей вражає мозок і душу. Щойно дохід падає нижче певного рівня, як розум потьмарюється і почуття згасають. Віра, надія, гроші — тільки святому до снаги зберегти перші два без третього.

Гордон ставав чоловіком. Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять. Він досяг того віку, коли майбутнє втрачає рожеве забарвлення і починає вимальовуватися у лиховісну картину. Життєва ситуація його родичів вганяла у ще більшу депресію. З віком він усе сильніше відчував свій зв’язок з ними. Ще кілька років — і буде зовсім схожим на них, стане таким самим! Це відчуття виникало у нього навіть поруч із Джулією, з якою він бачився частіше, ніж з дядьком і тіткою.