Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

Підходжу до неї. Зблизька вона виявляється ще більшою, і я ледве дістаю губами до краю. Один із чоловіків опускається переді мною на коліна та зв’язує мої зап’ястя й щиколотки мотузкою. Закінчивши, він підводиться й підіймає мене під пахви своїми руками. У його руках я бовтаюся, мов ганчір’яна лялька. Він ставить мене в бочку. Я вміщаюся в ній, якщо сидіти, притиснувши коліна до грудей. Усередині запах диму й чогось горілого.

Зверху з’являється голова Джаспера, який дивиться вниз на мене.

— Не ворушися й не видавай ані звуку, — наказує він.

Знову щось тягнуть, воно цокотить.

— Опусти голову, — каже моргун. Мільйон якихось шматочків починають наповнювати бочку. Я наважуюся поглянути — маленькі грудочки вугілля, гостроконечні й схожі на льодяники. Вони засипають порожнини між моїми кінцівками, спочатку збираючись довкола моїх ступень, потім повільно поглинають ноги й талію, далі — руки та груди, аж поки я відчуваю, як вони стискають моє горло. Коли потік каміння спиняється, я вже не можу рухатись. Якби тепер хтось зазирнув у бочку, то замість мене побачив би чорну пляму посеред вугілля.

— Важко дихати, — кажу я Джасперові. Я говорю, а вугілля цокотить.

У відповідь він мовчки нахиляється і прив’язує мені на шию якийсь мішечок. Він важкий, але пахне свіжістю і прохолодою, як м’ята. Мої груди розширюються, ніби хтось вдихнув мені в рота повітря.

— Там, у мішечку, особливий камінь, — каже Джаспер. — Він допоможе тобі дихати. І нагадуватиме про мене.

Я вдихаю запах м’яти з мішечка й відчуваю ненависть до моргуна.

— Коли почуєш легкий стукіт, — пояснює він, — це означає, що зараз відкриють кришку. Опусти голову й не підводь її. Якщо після прибуття тебе схоплять, скажеш їм те, чого я тебе вчив. Спробуєш утекти — помреш. Видаси хоч звук — помреш.

Ніби це ще не смерть.

Наостанок Джаспер засовує мені в рота шматок тканини й фіксує його мотузкою. Він відхиляється назад, щоб оглянути свою роботу, досі тримаючи пальці на моїй щоці. Перш ніж я встигаю збагнути що й до чого, він ударяє моєю головою об стінку бочки. Я скрикую, але мій крик потопає в новому шматку тканини в роті. Джаспер задоволено випрямляється.

— Там на тебе вже зачекалися, — каже згори один із чоловіків. Я чую гучний стукіт і бачу круглу кришку на краю бочки. Чоловіки крекчуть. Кришка дедалі більше насувається на мене, затьмарюючи світло.

У залишеній вузькій щілині знову з’являється голова Джаспера. Він дивиться на мене — тіло скручене й поховане під камінням, обличчя чорне. Білки очей — єдине, що вирізняє мене на тлі вугілля.

От якби переписати мою історію: одного дня посеред рибного ринку високий чоловік помічає дівчинку, перевдягнену в хлопчика. З її запалого тіла він зчитує голод. Чоловік теж голодний, але вміло це приховує. Його видають лише очі. І цього разу дівчинка, перевдягнена у хлопчика, все помічає. Розгледівши при денному світлі його обличчя, вона усвідомлює задум чоловіка й утікає. Чоловік лишається з порожніми руками, а дівчинка повертається додому.

З дна бочки я вдивляюся йому в очі. «Мистецтво видає в собі свого творця», — сказав мені якось майстер Ван. Той, хто створив очі Джаспера, навмисне залишив у них прихований натяк. Треба просто примружитися, щоб його розгледіти. Але він був там. Завжди. Того дня на рибному ринку я просто не знала, що саме треба шукати. Його звати Джаспер, і він мене викрав. Я хочу вимовити це ім’я. Хочу озвучити його, щоб він розумів, що я знаю: всередині його англійського імені є китайський звук, який означає смерть і загибель.

Але вугілля стискає мене, не випускаючи мого голосу.

— До зустрічі в Америці, племінничку, — промовляє Джаспер і підморгує наостанок.

Кришка закривається.

Частина ІІ

САН-ФРАНЦИСКО, КАЛІФОРНІЯ

1883 рік

1

Чоловік по той бік вітрини робить це не вперше. Його обличчя аж до самого носа ховається під глибоко насунутим капелюхом, видно лише міцно стиснуті вуста. Вологі. Отже, він не новачок у тому, що збирається зробити. Точно знає, чого хоче і як це отримати.

Чоловік підіймає вгору скривлений палець. Ми витягаємося в струнку. Палець робить виток у повітрі, а далі крениться й повільно волочиться вбік, ніби намагається згадати забуте. Коли він проходить повз нас, ми здригаємося, немов відчуваємо крізь скло тепло його дотику.

Потім спиняється.

Пауза, вслід за нею — підтвердження. У вітрині ми всі як одна робимо вдих і завмираємо. Кожна думає, що він вказує на неї.

Однак він хоче не нас. Він хоче Сваллов[21], дівчину ліворуч від мене. Зрозумівши це, ми з полегшенням видихаємо. Тільки не Сваллов. Вона усміхається чоловікові й покірно схиляє голову, проте я відчуваю, як напружується її тіло. Усвідомлення починає охоплювати її плечі й обрушується далі вниз по всьому єству.

— На вихід! — командує ззаду охоронець.

Одна за одною ми виходимо з оглядової кімнати, шовкові сукні шепочуть з кожним кроком. Ми вишиковуємось у головній залі, куди заходить той самий чоловік. Він дивиться на Сваллов так, ніби знає про неї все, як і про кожну з нас.

Я мушу стояти зі схиленою головою, але не стримуюся, щоб не підглянути. Сваллов сором’язливо всміхається чоловіку, стуливши вуста. Її тіло тепер перетворюється на щось, що треба віддати: щось, що більше їй не належить. Звідкілясь, як завжди, спускається тінь у формі дзвіночка. Це мадам Лі. Вона прийшла супроводити Сваллов до чоловіка, очі якого рискають по всьому тілу дівчини. «Голодний пес», — кажу я подумки.

— Чудовий вибір, — промовляє мадам Лі низьким, оксамитовим голосом. — Бажаєте роздивитися ближче?

Чоловік бурмоче, а потім киває.

— Покрутися для нашого клієнта, — каже мадам Лі до Сваллов. Дівчина крутиться перед нами: спочатку видно її стегна, за ними — плечі, далі — тонку лінію шиї, оголену й ласу. Зібране на голові волосся виблискує, мов річка вночі. Макіяж ніжно-сливового та золотого відтінків, губи червоні, як вино. Вбрана в шовкові штани кольору барвінку та шовкову сорочку, розшиту квітами, вона схожа на принцесу, яку мають представити перед двором.

— То як? — звертається мадам Лі до чоловіка цього разу вже жорсткішим тоном. — Берете?

Чоловік облизує губи гострим, блідим язиком і дістає з кишені піджака пачку грошей, яку мадам Лі хапає обома руками. Потім він бере своєю рукою руку Сваллов. На тлі всіх