Читати книгу - "Анатом, Федеріко Андахазі"

красу, сидячи у паланкіні, який несли двоє рабів-маврів. Попереду, ніби показуючи почтові шлях, бігла сучка-далматинка. Перш ніж вирушити до Греції, він завдавав собі тортур, роздивляючись її ноги, ніби витесані з дерева, груди, що виднілися з глибокого викоту, коливаючись у такт крокам темношкірих слуг. Перш ніж вирушити до Греції, він кинув жменю їдкої солі на роз’ятрену рану у своїй душі, поглянувши у зелені очі, через які блякнув смарагд, що висів на чолі поміж брів.

Трави богів

I

На островах, які оперізували півострів, наче намисто з перлів, Матео Колон збирав рослини, із соку яких мав намір варити своє зілля. У Салії він збирав блекоту, під дурманним впливом якої древні жриці у Дельфах виголошували свої пророцтва, у Беотії — свіже листя беладонни, в Аргосі він викопав корінь мандрагори, фатальну подібність якого з людиною описав ще Піфагор, — подбавши про те, щоб затулити вуха, адже, як знає кожен травник, коли викопувати її без досвіду й не вживши застережних заходів, то передсмертні крики рослини здатні спричинити безумство. На Криті він знайшов насіння dutura metel, згаданої у санскритських та китайських рукописах, властивості якої було описано у IX столітті Авіценною; на Хіосі — temida dutura ferox, афродизіак такої потужності, що, за хроніками, від нього член просто вибухає, а потім настає смерть від втрати крові. Й він перевіряв усі рослини, аби пересвідчитись, що кожна трава, коріння чи насіння гарні.

II

В Афінах, на схилі Акрополя, Матео Колон пізнав, що таке «Добре, Чудово та Істинно». Він упивався еллінською Античністю, невідомим йому язичництвом, а крім того, такою собі cannabis, яку описував Гален, укупі з беладонною, тут, стоячи на пагорбі, він відкрив для себе все убозтво Renascita.[18] Він був у золотій колисці справжньої Античності. Тут, на пагорбі, він розкрив торбу, у яку зібрав усі трави богів, перевіривши, наскільки вони добрі. Спочатку скуштував гриб amarita muscaria. Тоді він пізнав витоки усіх речей: побачив, як Еврінома здіймається з мороку Хаосу, як вона танцює танець Творення, відділяючи море від землі й даючи початок усім вітрам. Тоді він, анатом, обернувся на Пеласга, першого чоловіка. Й Еврінома навчила його живитися, Богиня Усіх Речей, Мати Всього Сущого, Та-що-наділяє-іменами, простягла йому в долоні насіння claviceps purpurea.[19] Споживши одне, він обернувся на першого із синів Хроноса. Лежачи голічерева на схилі Гори усіх Гір, він мовив до себе, що це є життя, а смерть — то лише жахіття. Він незмірно співчував простим смертним. Розпаливши невеличку ватру, він кинув у вогонь насіння беладонни й глибоко вдихав дим: тоді поруч він побачив менад у танці-оргії на честь Діоніса, він мав змогу доторкнутися до них і відчувати погляди їхніх очей, що палали вогнем. Він бачив їхні простягнуті до нього руки. Він опинився у самісінькому серці Древності, у Елевсині, святкуючи й дякуючи богам за те, що подарували насіння землі.

Не варто ворушити тисячолітній пил, не треба порпатися в архівах та бібліотеках, просто тут, перед його очима, поставала щира еллінська Древність, його легені наповнювалися повітрям, яке вдихали Солон та Пісистрат. Усе лежало на поверхні, нічого не приховано, не потрібно ані перекладати рукописи, ані вивчати руїни. Будь-який селянин, що йшов рівниною, був виліплений рукою Фідія, у погляді простої людини світилося те саме, що й у очах Семи Мудреців Греції. Що є Венеція чи Флоренція, як не грубе та претензійне наслідування? Що таке «Весна» Боттічеллі порівняно з ландшафтом, що розгорнувся на просторах Акрополя? Що таке міланські Вісконті чи болонські Бентіволіо, що таке мантуйські Гонзаго чи перуджійські Бельйоні; що таке Сфорца ді Пескаро чи навіть сама родина Медічі порівняно з найубогішим афінським селянином? Усією своєю родовитістю та шляхетністю ці нові пани укупі зі своїми не знати звідки взятими гербами завдячують їхнім всемогутнім condottieri.[20] Адже у жилах найубогішого жебрака в афінському порту Пірея тече шляхетна кров Крісфена. Що таке великий Лоренцо Медічі порівняно з Периклом? Про все це він питав себе у глибокому спокійному сні на схилі Акрополя.

III

Вранці Матео Колон прокинувся мокрим від роси. Поруч із собою він побачив згарище ватри. Хотів підвестися, але відчуття рівноваги зрадило його, тому він скотився зі схилу до самісінького підніжжя пагорба. Голова розколювалася. Утім, він чудово пригадував учорашні події. Ці спогади були чіткішими, ніж розпливчастий, змитий краєвид, що постав перед його очима: необроблена земля, на якій подекуди височіли непривітні скелі, — ось вона, його жадана Античність. Матео Колон відчув глибокий сором. Він був неспроможний ані звести руку, щоб перехреститися, ані попросити у душі у Бога прощення — Єдиного та Всемогутнього — за раптовий спалах язичництва. Він виблював.

Утім, він не забув про причину, яка привела його до Греції. У Піреї він ішов, збираючи те, що дарував йому місцевий рослинний світ, що повилізало зі стін кубел та шинків, де за двома ковтками вина укладали угоди торгівці жінками.

Він уже замірився змішати у відповідних пропорціях трави, коріння, насіння та гриби, коли почув від одного торгівця, що Мона Софія народилася на Корсиці. Тому, наслідуючи мудрість Парацельса, він вирушив на острів піратів.

IV

Матео Колон йшов на свою прощу, сповнений такого самого благочестя, з яким покаянник вирушає у Святу Землю. Він йшов слідами Мони Софії, сповнений містичного обожнювання, що скидалося на почуття людини, яка долає Хресний шлях, і поволі, як він просувався уперед, вірність їй у ньому зростала, а страждання посилювалися. Він прагнув підібрати ключа до Розкриття Таємниці, котра з кожним кроком чимраз дужче віддалялася від нього. Блукаючи туманними морями Чорного Горгара, він, можливо, написав би так само, як його тезко у посланні до королеви: «Вже чимало днів через страшну бурю я не маю змоги бачити ані сонця, ані зірок над морем: корабельні вітрила порвано, такелаж, якорі та провіант змито за борт. Матроси нездужають. Усі каються, чимало дають обітниці, сповідаються один одному. Біль шарпає мені душу. Жаль ятрить мені серце. Я незмірно втомився. Смуток мій чимраз більше проймає гіркотою. Рана моя не зарубцьовується. Сподівань на добрий кінець немає. Мої очі ще ніколи не бачили таких морських просторів, страшних та спінених. Це море — море крові, що кипить, наче чавун на великому вогні. Ніколи раніше небо так не жахало».

Так само відчайдушно стривожений плив Матео Колон на борту хисткої, як горіхова шкаралупа, шхуни, яка щомиті могла розколотися об скелі. Та анатом навіть не спромігся дістатися берегів Корсики, бо пірати