Читати книгу - "Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль"

— У цьому немає жодних сумнівів.

— То чого ви ще хочете? Я дивлюся на речі тверезо, містере Голмс, мені важливі факти. Маю факти — роблю висновки. Якщо я вам ще буду потрібен, знайдете мене у вітальні, я йду писати звіт.

До Голмса вже повернулася його звична незворушність, хоча мені здавалося, що в його очах усе ще мерехтять веселі іскринки.

— Незаперечний доказ, чи не так, Ватсоне? — звернувся він до мене. — Однак саме йому Мак-Фарлейн буде зобов’язаний своїм порятунком.

— Яке щастя! — радісно вигукнув я. — А я вже боявся, що все пропало.

— Пропало? Такий висновок був би дещо передчасним, любий Ватсоне. Річ у тім, що доказ, якому наш колега Лестрейд надає такого великого значення, має справді серйозну ваду.

— Жартуєте, Голмсе! Яку ж?

— Учора, коли я оглядав передпокій, відбитка тут не було. А тепер, Ватсоне, погріємося трішки на сонечку.

Украй здивований, але з певною надією в серці я спустився за своїм товаришем до саду. Голмс обійшов навколо будинку, уважно його вивчаючи. Потім ми повернулися й оглянули всі кімнати від підвалу до горища. Половина кімнат стояла без меблів, але детектив уважно дослідив і їх. У коридорі другого поверху, куди виходили двері трьох порожніх спалень, на нього знову напали веселощі.

— Випадок і справді незвичайний, Ватсоне, — тішився він. — Мабуть, час просвітити нашого приятеля Лестрейда. Він трохи позловтішався на наш рахунок. Тепер настала наша черга, якщо я правильно розв’язав загадку. Здається, я знаю, що треба зробити... Авжеж, саме так!

Коли ми зайшли до вітальні, інспектор Скотленд-Ярду все ще сидів там і писав.

— Пишете звіт? — спитав його Голмс.

— Так.

— Боюся, передчасно. Розслідування ще не закінчилося.

Лестрейд занадто добре знав мого приятеля, щоб пропустити його слова повз вуха. Він поклав ручку й із цікавістю звів свій погляд на Шерлока.

— Що ви маєте на увазі, містере Голмс?

— А те, що є важливий свідок, котрого ви ще й не бачили.

— Можете його нам показати?

— Гадаю, що так.

— Тоді тягніть його сюди.

— Зараз. Скільки маєте констеблів?

— У будинку й надворі загалом троє.

— Чудово. А скажіть, вони всі хлопці високі, дужі, а голос у них гучний?

— Звісно, однак до чого тут їхній голос?

— Я допоможу вам це збагнути, і не лише це, — пообіцяв Голмс. — Будьте такі люб’язні, покличте ваших людей, зараз і почнемо.

За п’ять хвилин троє полісменів стояли в передпокої.

— У хліві є солома, — звернувся до них Голмс. — Будь ласка, принесіть два оберемки. Це допоможе нам роздобути свідка, про котрого я згадував. Так, дякую. Сподіваюся, ви маєте сірники, Ватсоне. А тепер, містере Лестрейд, прошу всіх іти за мною.

Як я вже казав, на другому поверсі містився широкий коридор, куди виходили двері з трьох порожніх спалень. Ми пішли в кінець коридора, і Голмс розставив усіх по місцях. Полісмени всміхалися, Лестрейд витріщався на мого приятеля. Здивування на його обличчі змінилося очікуванням, а очікування — обуренням. Голмс стояв перед нами з виглядом фокусника, котрий зараз почне демонструвати дива.

— Будьте такі добрі, Лестрейде, пошліть одного з ваших людей принести два відра води. Розкладіть солому на підлозі, ось тут, подалі від стін. Ну ось, тепер усе готово.

Обличчя Лестрейда стало червоним, як буряк.

— Ви що ж, знущаєтеся над нами, містере Шерлок Голмс? — не витримав він. — Якщо щось знаєте, то скажіть по-людськи, нема чого влаштовувати цирк!

— Запевняю, Лестрейде, для всього, що роблю, я маю вагомі підстави. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що трохи посміялися наді мною сьогодні вранці, коли удача всміхалася вам, тому не гнівайтеся за цю невеличку театральну виставу. Прошу, Ватсоне, відчиніть це вікно та піднесіть сірник до соломи. Ось сюди.

Я так і зробив. Вітер увірвався у вікно, суха солома спалахнула та затріщала, коридор наповнився сірим димом.

— Тепер, Лестрейде, чекатимемо свідка. Ага, друзі, лементуйте: «Пожежа!» Ну, раз, два, три...

— Пожежа! — заверещали ми щосили.

— Дякую. Ще раз будь ласка.

— Пожежа!!! Горимо!

— Ще раз, джентльмени, всі разом.

— Пожежа!!!

Лемент наш було чутно, мабуть, в усьому Норвуді. І тут сталося те, чого ніхто не очікував. У дальньому кінці коридора, де, як ми всі думали, була глуха стіна, раптом прочинилися двері, і звідти вистрибнув, як заєць із нори, маленький миршавий чоловічок.

— Чудово, — сказав Голмс із холодною інтонацією. — Ватсоне, відро води на солому. Годі! Лестрейде, дозвольте представити вам нашого головного свідка, містера Джонаса Олдейкра.

Лестрейд сторопів і витріщився на худого чоловічка, який мружився від яскравого світла та диму, позираючи то на нас, то на тліючу солому. У нього було дуже неприємне обличчя — хитре, зле, хиже, із метушливими сірими очима та бляклими віями.

— Що ж це означає?! — нарешті гаркнув Лестрейд. — Ви що робили там увесь цей час, га?

Олдейкр зніяковіло захихотів і зіщулився під спопеляючим поглядом грізного детектива.

— Нічого поганого...

— Нічого поганого?! Ви зробили все, щоб невинну людину повісили на шибениці! Якби не цей джентльмен, вам би це вдалося!

Чоловічок замахав руками:

— Що ви, сер, що ви, я просто хотів пожартувати...

— Пожартувати?! Зате ми з вами жартувати не будемо! Відведіть його у вітальню та тримайте там до мого приходу. Містере Голмс, — продовжував він, коли полісмени пішли, — я не міг говорити при підлеглих, але зараз скажу, і нехай доктор Ватсон також чує: ви вчинили диво! Хоча й не розумію, як вам це вдалося. Ви врятували життя невинній людині та запобігли жахливому скандалу, котрий зруйнував би мою кар’єру.

Голмс із усмішкою поплескав Лестрейда по плечу.

— Замість зруйнованої кар’єри — блискучий успіх! Вас чекає не ганьба, а слава. Відкоригуйте трохи звіт, і всі побачать, як важко одурити інспектора Лестрейда.

— Ви не хочете, щоби згадувалося ваше ім’я?

— У жодному разі. Нагородою для мене є сама робота. Можливо, і мені колись віддадуть належне, якщо я дозволю моєму старанному біографу взятися за перо. Як ви гадаєте, Ватсоне? Але огляньмо нору, де ховався пацюк.

Заштукатурена фанерна перегородка з майстерно прихованими в ній дверима відгороджувала від торцевої стіни клітку довжиною в шість футів, куди денне світло проникало крізь щілини між балками під дахом. Усередині стояли стіл, крісло та ліжко, був запас води, їжа, кілька книг, якісь папери.

— Ось що означає — бути будівничим, — зауважив Голмс, виходячи в коридор. — Ніхто не знав про цей притулок, крім, звісно, його економки. До речі, Лестрейде, я б порадив вам, не гаючи часу, додати і її до своєї здобичі.

— Я негайно це зроблю, містере Голмс. Розкажіть лише, як ви дізналися про сховок?

— Я припустив, що «вбитий» ховається десь у будинку. Вимірявши кроками коридор другого поверху, я побачив, що він на шість футів коротший за нижній. Ясно, що сховок міг бути лише там. Я був упевнений, що він не витримає, почувши крики: «Пожежа! Горимо!» Певна річ, можна було просто увійти туди й заарештувати