Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

. . . . . . . .

 

Після смерті Осмомисла

Володимир князем став,

Все, що здідив, споневірив,

Все розтратив, змарнував.

 

І взяли мадяри Галич

(Хоч народ завзято бивсь),

І угорський королевич

Князем галицьким зробивсь.

 

РОМАН

 

 

На Волині в час той княжив

Син Мстислава - князь Роман,

Ворог злий бояр нікчемних,

Друг селянства і міщан.

 

Бив він половців нещадно

І в полон живих не брав.

Про Романа склалась пісня,

Сам народ ту пісню склав.

 

В пісні тій Роман був рівний

Турам, левам і орлам…

Вороги дітей лякали:

«Цить! Романові віддам!»

 

До Романа йдуть бояри,

Віддають йому престіл…

«Ой, не буду їсти меду,

Доки сих не знищу бджіл».

 

І коли меча бояри

На Романа підняли,

Володимирка згадав він,

Щоб слухняними були.

 

Не боявся він нікого

І підмоги не шукав.

Раз до його папа римський

Посланців своїх прислав:

 

«Інокентій, папа римський,

Привітання шле тобі,

Обіцяє тобі в поміч

Меч Петровий в боротьбі».

 

Вийняв князь свій меч і каже:

«Передайте й мій уклін

І спитайте свого папу: -

Чи такого має він?

 

Поки я меча не стратив

І тримаю у руці,

Ним я й буду добувати,

Йдіть здорові, посланці».

 

І народом мудро правив,

І державу збільшив князь

Бо Волинь з Галичиною

В одно князівство злилась.

 

Вояком Роман родився –

На війні він і поляг:

Під Завихвистом на Віслі

Заколов його поляк.

 

ДАНИЛО І ВАСИЛЬКО

 

 

Залишив Роман княгиню

І маленьких двох синів.

На Волинь втекла княгиня

Від боярських ланцюгів.

 

Але й тут знайшли бояри.

Небезпека все росте:

«Володимир цілий знищим,

Як дітей не віддасте!»

 

І вночі княгиня потай

Йде, схвильована, з палат…

Серце б’ється: може, зрада,

Може, десь чатує кат.

 

Йдуть. Маленького Данила

Взяв боярин Мирослав,

Василька держала ненька,

Піп княгині помагав.

 

Ось і мури… двері… коні…

По дорозі загули,

А за тиждень через Польщу

Вже в Угорщині були.

 

ПІД БОЯРАМИ І УГРАМИ

 

 

Дітям Ігоря недовго

Княжить в Галичі прийшлось:

Двох із них бояри вбили,

Одному втекти вдалось.

 

Не було князів. Бояри

Владу всю взяли до рук,

І престіл зайняв Кормильчич -

Проводир бояр і друг.

 

Та і він недовго правив:

Угри з ляхами давно

Задивлялися на Галич

І співали уодно.

 

Хто ж країну обороне?!

Спить давно в труні Роман…

І престіл мадяр займає

Королевич Коломан.

 

Угри правили жорстоко:

Злі були на нас давно.

Забирали хліб, худобу,

Грабували все майно.

 

По усім краю невільнім

Стогін, крик і плач іде,

І народ, як сонця з неба,

Повороту князя жде.

 

КОРОЛЬ ДАНИЛО

 

 

Горе учить, кажуть люди,

Доки горя не уб’єш.

І Василька, і Данила

Научило горе теж.

 

І вони навчились добре

І сидіти на коні,

І терпіти у походах,

І боротись на війні.

 

І обидва зрозуміли:

Досягає той, хто йде,

Хто бере усе, що треба,

А не ласки з неба жде.

 

І вони, Волинь забравши,

Поділились, як брати,

І мети - здобути Галич -

Спільно хочуть досягти.

 

І Данило з дужим військом

Двічі угрів проганяв,

Двічі він боровсь за Галич

І на третій раз узяв.

 

І на батьківськім престолі

В ріднім Галичі він сів…

Весь народ вітав Данила,

Весь народ його хотів.

 

Князь вперед веде державу,

Князь заводить знову лад,

Та татари відкидають

На віки її назад.

 

Зруйнувавши Київ, лізе

Татарва в Галичину,

І за поміччю Данило

Йде в угорську сторону.

 

І вертає вже додому

І стріває втікачів:

«Князю, князю! Бідний Галич

Вже в руках у ворогів.

 

Вже давно забрали Галич,

Вже укрили цілий край.

Нищать села, люд мордують,

Князю, князю, не питай!..»

 

…Був у таборі татарськім

Бранець - галицький Дмитро,

Що татарськими тілами

Застеляв колись Дніпро.

 

І звернувся він до хана:

«Хане, кинь Галичину,

Тут озброєні всі люди,

І програєш ти війну.

 

Ця земля міцна, могуча

І не знає перепон…

Ти загубиш своє військо,

Попадеш і сам в полон».

 

Хан послухав. За Карпати,

На Угорщину іде…

Сяє сонце в синім небі,

Ні хмариночки ніде.

 

КНЯЗЬ ДАНИЛО У ХАНА

 

 

Все ж татари не лишили,

Не покинули наш край.

Незабаром хан татарський

Присилає: «Галич дай!»

 

Зажурився князь Данило:

«Ми стомились в боротьбі,

Але, хане, мого краю

Не угледіти тобі.

 

Не угледіти сліпому

Сяйва сонячного дня».

Так говорить князь Данило

І сідає на коня.

 

Ось уже й золотоверхий

Видно Київ на горі.

Князь заїхав. Довго радивсь

І моливсь в монастирі.

 

Довга жде його дорога;

Аж над Волгою в степах

Стали табором татари

І живуть в своїх возах.