Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

Наступний ранок поставив життя в Кременці з ніг на голову.

Нічого не віщувало біди.

Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.

Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.

Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло п’ять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.

– Що це означає, пане Варго? – суворо запитав Калюжний.

Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.

– Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, – голосно промовив він. – Решта може лишатися й продовжити.

Перша думка, яка майнула в мене, – листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.

– Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, – підвищив голос офіцер.

Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.

Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.

– Перепрошую пана офіцера, – відчеканив він. – Ви не володієте повними відомостями. Запитайте пана куратора, і він підтвердить: я так само є русином.

– Ви – приклад українця, якому дозволили служити в польському ліцеї через певні заслуги перед республікою, – кинув офіцер. – До вас нема жодних претензій і запитань. Можете лишатися й продовжувати.

– Заслуги? Перед республікою? – вибухнув Калюжний, стукнувши палицею об підлогу. – Так, у серпні двадцятого, лише – лише, панове! – вісімнадцять років тому я напевне заслужив. Коли українське і польське військо разом зупиняли червоних, не дали їм піти через Замостя на Варшаву! Аби Дієвої армії УНР не було під Львовом та Замостям[11], якби ми не підставили генералу Галлеру[12] плече, більшовики б прорвалися, бо мали дурну силу й славні нею досі!

– Пане регенте… – Куратор став між ним та офіцером, розкинувши руки, мов крила, наче це могло вже щось зупинити.

– Так, пане Варго! Так, я, Мар’ян Калюжний, був хорунжим української армії! – вигукнув той. – Але нас, кілька тисяч вояків, інтернували до Польщі! Гаразд, я став сумлінним громадянином! Настільки сумлінним, що мені, русинові, ні, панове – українцеві! – дозволили служити тут, у польському ліцеї! Мій фронтовий друг, хорунжий Юліан Кравчук, такої честі вдостоєний не був! Ми довго сперечалися з ним, навіть посварилися і якийсь час припинили спілкування! Та він, Юлько, робив набагато важливіші справи! Я застерігав його, мені тепер соромно за те! Проте Кравчук робив це – збирав докази порушення прав українців тут, у Польській Республіці! Публікував свої статті в британській пресі, за що його засудили й відправили в табір! Де він помер три дні тому! Я дізнався тільки вчора, й навіть не знаю, де поховають мого друга!

– Ми співчуваємо вам! – крикнув куратор, і жодного співчуття в його голосі я не почув. – Проте це не дає вам права…

– А вам хто дав право забирати з мого уроку людей лише за фактом походження! – Калюжний знов стукнув палицею, потім розвернувся до нас. – Панове, прошу лишатися на місцях! Ніхто не вийде із зали без мого дозволу!

– Останній раз прошу вас заспокоїтися! – крикнув Варга. – Поліція просто виконує свою роботу!

– Так поясніть, що то за робота – тягати молодих людей на допити без жодних причин!

– Причина є, пане Калюжний.

– Я слухаю. Кажіть.

Куратор розгублено глянув на офіцера. Офіцер не зводив погляду з Калюжного. Обоє мовчали, і голос регента задзвенів під склепінням ораторіуму:

– Коли так, маю всі підстави, панове, твердити: тут і тепер відбувається ганебний акт, який нагадує сумнозвісну пацифікацію!

Тепер заговорили всі разом. Ніби ожив розворушений вулик – поляки намагалися перекричати українців, і нас було менше, та кожен горлав за двох чи взагалі за трьох. Здійнялася штовханина, без усякої команди всі наші враз зробили коло, зчепившись ліктями, а поляки атакували, намагаючись те коло розірвати.

– Що ви наробили! – розпачливо волав куратор, якого вже ніхто не слухав.

Поліціянти мали розгублений вигляд. Чоловіки в цивільному споглядали за видовищем із цікавістю. Калюжний стояв серед усього цього виру, вимахуючи руками й далі вигукуючи. Лиш тепер його слова губилися в загальному гармидері.

Ми з Дорошем теж стали в ряд, переплівши зігнуті лікті. Покрутивши головою, я пошукав Червоного й побачив: скориставшись ситуацією, він пробирався до задніх дверей. Перше враження – наш питомий бунтар накиває п’ятами, і я миттю розчарувався в ньому. Навіть блимнуло: він таки прибрехав про себе. Аж раптом збоку вигулькнув трохи потовчений Зенко, прошепотів голосно:

– Він ключі в мене взяв.

– Які ключі? – запитали хором ми з Юрком.

– Від горища. Де листівки.

– От дідько! – вирвалося в мене.

Ми ще не розуміли до пуття, що він задумав. Та навряд щось здатне заспокоїти все довкола. Навпаки, тепер я чітко усвідомив: Данило прагне підлити олії в роздмуханий Калюжним вогонь. Ліпше від того не стане, тож приготувався до чогось недоброго. Щонайменше нас усіх знову заарештують, і тепер просто так не випустять.

Тим часом куратору Варзі остаточно втратився терпець.

– Не чекав від вас такого, пане Калюжний! – кричав він, махаючи перед регентом руками й водночас відтираючи від порушника спокою поліцейського офіцера. – Попереджаю востаннє: негайно наведіть тут лад!

– Порядок порушив не я! – парирував той, супроводжуючи кожне слово ударом палиці об підлогу, мовби акомпануючи собі. – Заберіть звідси поліцію та решту зайвих! – Він красномовно кивнув на цивільних. – Самі не раз казали, пане Варго: у стінах ліцею не можна розв’язувати жодних інших питань, окрім тих, котрі стосуються навчання!

– Студенти-русини скоїли злочин!

– Який саме? І головне – хто? Назвіть прізвище? Але ні, ви не назвете, бо не знаєте! Для вас і ось цих