Читати книгу - "Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник"

Зал З’їздів загримів бурею оплесків. Георгій стримано вклонився, підняв руку.

— Не було тільки антиречовини, щоб здійснити нашу подорож. Запасів Землі не вистачає для такої мети. І ось… — Георгій важко зітхнув, — трагедія екіпажу «Вогонь» допомогла нам. Ми летимо до зірки «Чужої», де спробуємо добути запаси антиречовини. «Думка» обладнана для подорожі в антисвіт…

Георгій помовчав.

— Друзі! Ми прощаємось з вами! Нас дванадцять чоловік. Ви не зустрінетесь з нами, якщо навіть всі члени експедиції повернуться додому…

В задніх рядах почулося тяжке зітхання, приглушене ридання. Присутні тривожно оглянулись. До виходу швидко йшла висока постать в рожевому. Ось вона на хвилину зупинилася, повернулася. Блиснули неповторні, жагучі очі. Дівчина відчинила двері.

Пальці Георгія до болю впилися в бар’єр трибуни, але обличчя зберегло спокій. Двері зачинилися. За ними зникла Маріанна. Рідна, чудесна, кохана…

Треба стриматися! Попереду — безодня, яку необхідно побороти ради далеких, невідомих нащадків. А для себе — нічого!

Рівним, спокійним голосом, ніби нічого й не сталося, Георгій продовжив:

— Після подорожі до антизірки ми полетимо в сусідню галактику — Велику Магелланову Хмару. Про жертву не треба говорити. Людство не на такі жертви йтиме в ім’я науки, в ім’я пізнання Всесвіту! Мета — грандіозна! Я пишаюся тим, що керую такою незвичайною експедицією!..

Звичайно, жаль, що ви, наші сучасники, не побачите результатів наших досліджень. Велетенська швидкість космольота, руйнуючи звичні уявлення про час, перенесе членів експедиції в далекі майбутні роки. Ми, якщо залишимося живими, зустрінемо тут, на Землі, далеких нащадків, віддалених від нас на тисячі років. Але ж перша й остання людина — це члени одного і того ж великого людського роду! Значить, наш обов’язок — нести вогненну естафету Науки через морок Часу і Простору до Безкінечності!..

Серед повної тиші зійшов Георгій з трибуни З’їздів, зник за дверима. І все ще непорушно сиділи представники народів Землі в залі і мільйони глядачів біля телевізорів. Всі були вражені величчю незвичайного наукового подвигу…

…Георгій зайшов до рубки радіостанції Інституту Космонавтики. Назустріч йому ступив від пульта смаглявий жвавий хлопець з чорним, як смола, чубом.

— Викличте всіх членів експедиції! — наказав Георгій.

— Слухаю! — Хлопець, заздрісно поглядаючи на синьооке обличчя начальника небувалої експедиції, швидко орудував кнопками та важільцями на пульті. О, як би він хотів полетіти разом з ним у чорну безвість! Не тому, що оцю біляву шапку волосся знає кожна людина на планеті, що багато дівчат зітхають вечорами, розглядаючи строге обличчя на фотографії. Він хотів би краєм ока заглянути в далекі світи — невідомі, незвичайні, безкінечні…

Одна за другою над пультом загорілось одинадцять маленьких цифр. Всі члени експедиції були на своїх місцях. Хлопець повернувся до Георгія.

— Можете говорити…

— Друзі! — Георгій став перед телеоб’єктивом, в голосі його чулося хвилювання. — Нагадую, що завтра о третій годині дня — виліт. Прощайтеся з рідними, погуляйте востаннє на рідній Землі. До побачення, дорогі друзі!..

На пульті погасли червоні вогники. Георгій гаряче потиснув руку радиста.

— Значить, я більше не побачу вас? — з якимось острахом прошепотів хлопець.

Георгій довго й уважно дивився в самовіддані очі юнака, потім сумно похитав головою.

— Ні! Не побачиш… Але мене зустрінуть твої далекі нащадки. Хіба це не все одно?..

— Я вірю вам… Але я не все розумію!..

Георгій не відповів, пішов. Йому ще самому треба було усвідомити те, що мусило відбутися. А свідомість до цього часу не охоплювала майбутнього польоту у Всесвіт.

Розум створив апарат, який перевертав усі уявлення людей про Час і Простір, Розум проклав шляхи на зоряних картах в інші океани матерії, Розум же залишав позаду все, що було дорогим для серця — Землю, рідних, кохану дівчину…

Георгій зупинився на велетенській площі рідного міста-саду, задумався. Може, розшукати Маріанну? Ні! Не треба ятрити старі рани, що досі ще кровоточать! Якщо він зумів протистояти своїй безмежній любові і гарячим проханням Маріанни, то тепер недостойно відкидати давні рішення — рішення Розуму!..

Десь у глибині свідомості дзижчала єхидна думка:

«А чи знаєш ти, що важливіше, чиї рішення — Розуму чи Серця? Уже одне те, що ти думаєш про це, говорить про рівноцінність того й іншого!»

Ні! Краще не думати! До людей, до радості і веселощів!

Почулися голоси зовсім поряд. Його впізнали, гурт молодих юнаків і дівчат вітав його. Щирість і непідробне захоплення було написане на молодих обличчях. Георгій помахав рукою, посміхнувся і хутко пішов до краю площі.

Мимо пропливав відкритий вертоліт. Георгій зупинив його, вибіг по східцях до сидіння, кинувся на м’які подушки.

— У «Небесну симфонію»…

Заспівав під гвинтами вітер, хмарки з далекої синяви летіли назустріч. Ажурні покрівлі міста попливли вниз, в хвилях моря блиснули іскорки червоного сонця, що заходило за барвистий обрій…

…Нечутно гули могутні повітряні гвинти, підтримуючи велетенське приміщення «Небесної симфонії», яка кружляла над морем. Зі стін звисали гірлянди чудесних ароматних квітів, в’юнкі темно-зелені рослини. Здалека споруда була схожа до великого вазона з квітами, що витав у повітрі під хмарами.

«Небесна симфонія» була чудовим місцем для відпочинку. Цілі родини, закохані пари, друзі знаходили в цьому романтичному притулку на небесах всі розваги, яких бажали серце і душа, переповнені почуттями. Георгій ще не був тут. Роки навчання і терпеливої підготовки до польоту не давали можливості відірватися від безкінечних турбот. Він мріяв разом з Маріанною побувати ось в таких місцях… Але життя судило інакше! Він не жалкує за тим! Він не жалкує, що особисте життя не вдалося, що їх — красивих і закоханих — розділить назавжди чорна, незрозуміла прірва. Не жалкує?.. Але чому ж так щемить серце, болить душа? Хіба вони не підкоряються обов’язку? Чому так часто згадується милий острівець серед Дніпра?..

Почулися звуки чарівної ніжної музики. Вони виростали, посилювались, невидимими хвилями пливли